Розділ 1

На моїй пам'яті в нашому офісі вперше такий переполох — головбух трохи богові душу не віддала. Перелякані зойки, швидка, лікар — любитель чорного гумору. Ну як можна було ляпнути, побачивши бідолашну жінку на підлозі — «все, що нас не вбиває, робить нас постійними відвідувачами сімейного терапевта»?

Наш «дружний» жіночий колектив вирішив, що якщо вже Тамара Павлівна на межі інсульту вхопилася за мене — то й супроводжувати її до лікарні маю саме я, бо в однієї «горить» звіт, інша боїться лікарів, а третя відверто ненавидить Тамару Павлівну. Та я й не проти, хоча мені від нашої головної бухгалтерки, мабуть, найбільше діставалося. Ну… затримаюся потім на роботі, що ж поробиш, відправити договір постачальникам потрібно саме сьогодні, піду не о п'ятій, а о сьомій, все одно коханий чоловік у відрядженні, а без нього вдома нудно. Просто в такій ситуації я не можу не співчувати, якою б нестерпною та капосною наша Швабра не була, але все одно ж людина.

— Іра... Ір... ключі... Мася, — насилу повертаючи язиком, Тамара Павлівна, злякано хапаючи мене за руку, намагається сказати, що мені доведеться подбати і про її кішку. Навіть при смерті не за себе переживає, а за свою пухнасту бандитку, єдину істоту, яку їй вдалася полюбити.

Закінчивши розмовляти з зав відділенням, отримавши від нього довгий список ліків, котрі потрібно купити теж бажано сьогодні, спускаюся на перший поверх в аптеку і ... завмираю, не вірячи своїм очам. Остовпіла, втративши бажання дихати, і подумки падаю в уявну прірву. …Мій Сашко, мій коханий чоловік, з яким ми прожили в законному шлюбі одинадцять років, чомусь не у відрядженні. Він допомагає зняти курточку милій вагітній дівчині. І те, як він ніжно погладив її опуклий животик, і те, з яким почуттям власності вона взяла його під руку — не залишає мені жодних ілюзій…

Він мене не помітив, звичайно ж, надто мізерною була можливість зустріти дружину в лікарні посеред робочого дня та ще й не в нашому районі. Мабуть, не дарма нашій Швабрі стало зле саме сьогодні… інакше я ще довго жила б засліплена нашою сімейною «ідилією». Усвідомлення, що тебе зрадили — мчить на мене нищівною безжальною лавиною. …Цей біль особливого порядку. Складно прийняти, що тебе обдурила найближча людина. І він не просто мене обдурив — Сашко витер об мене ноги, але ще не знає, як повідомити мені про те, що він лицемірно мене розтоптав.

Адже три дні тому, коли він ніжно поцілував мене в чоло, сказавши «кохаю і дуже сумуватиму», я навіть припустити не могла, що чоловік, якому я нескінченно довіряла, якого вважала своїм другом, дороговказом та надійним плечем — тримає мене за ідіотку. …З жалості. Напевно, я справді ідіотка. Бо як можна було не помітити... не відчути, що він має іншу.

Так сильно хотілося жити в ілюзії «щастя», відчувати себе коханою та потрібною, що ймовірно підсвідомо я не дозволяла собі звертати увагу на симптоми «тонучого корабля».

Оце вже не думала, що в тридцять чотири роки відчую присмак повного краху і дізнаюся, що в грудях може утворюватися діра розміром з вантажівку, а слово «кохаю» насправді порожній звук, за яким можна сховати навіть безрозмірну брехню.

Не пам'ятаю, як вийшла з лікарні і як опинилась у цьому парку, на лавці, яку колись так любила. Три роки тому, до того, як на п'ятому місяці вагітності моя дитина завмерла, я часто приходила на цей дитячий майданчик і уявляла собі, як приводитиму сюди свою донечку. А після… старанно обходила це місце десятою дорогою. Мій Сашко так хотів дітей… Тоді ми мужньо впоралися з нашою трагедією, але за три роки постійних спроб — я так і не змогла завагітніти вдруге. Лікарі кажуть, що фізіологічно я здорова, причина психологічна — страх, який міцно засів у моїй підсвідомості. Я боюся, що це повториться, от і не можу більше зачати. І ніхто не дає гарантії, що я колись стану мамою. Навіть психолог не допоміг. Але, як виявилося, мій чоловік знайшов інший вихід…

— Агов, дівчино. З вами все добре? — З шокового стану мене виводь чоловічий голос. У приємному оксамитовому баритоні виразно пробиваються ноти співчуття, такі м’які ніби ніжні дотики.

— Що? — намагаюся сфокусувати погляд і помічаю хлопця, який сидить переді мною навпочіпки. Накачаний, привабливий і, зважаючи на все, високий. А ще помічаю мокрі плями на його світлій футболці. — Чому ви питаєте? Яке вам взагалі діло?

— Ну, от такий я причепа, бо мені важко пройти повз дівчину, яка сидить під дощем з таким нещасним виглядом. Відразу розумієш, що з людиною щось не те. Тому й питаю. Вибач, що я не байдужа скотина. …Ти тремтиш. Давай допоможу тобі підвестися, і ми сховаємось під навіс, — він не чекає моєї згоди, просто піднімає, підхопивши під пахви, ніби я пушинка, і ставить на ноги.

— Мені треба повернутися до лікарні... і нагодувати кішку, — бурмочу, сяк-так прийшовши до тями. Намагаюся вивільнитися, але він тримає так міцно, зімкнувши свої ніби сталеві ручищі навколо моєї талії.

— Згоден, вигляд у тебе нездоровий. Тоді давай повернемо тебе до лікарні. До якої саме? — мружить свої зеленуваті очі та посміхається.

— Знаєш що, засунь свою іронію та своє співчуття…

— Куди б ти не порадила — воно туди не влізе, — різко перебиває і своїм тоном дає зрозуміти, що він хлопець з характером. — Не треба зривати на мені злість, якщо тобі хтось зіпсував настрій. Це не ввічливо.

— До лікарні потрапила моя колега, я маю купити для неї необхідні ліки. Зі мною все в порядку. Куди ти мене тягнеш? — Він мене буквально несе у бік парковки.

— Я б не сказав, що ти в порядку. Тому краще я тебе відвезу, поки ти не потрапила під трамвай або не впала у відкритий люк, — відчиняє дверцята машини і запихає мене на переднє сидіння, спритно клацнувши ременем безпеки. — Мене, до речі, звуть Мирон. Зазвичай я не кусаюся, тільки якщо це пов'язано із сексуальною фантазією моєї дами.

— Навіщо мені це знати? — обурююся, а він продовжує свердлити мене своїм пронизливим допитливим поглядом. Дивиться з легким докором і чекає. — Гаразд… мене звуть Ірина. І зазвичай я не сідаю в авто до незнайомих хлопців! — всі мої реакції досі трохи загальмовані, намагаюся відстебнутись і відчинити дверцята, але він їх вже заблокував.