41

Я трохи спізнююся на перший урок, бо ми з батьком довго стоїмо в заторах. 

Але після того, як вдалося провести з Ромою півгодини, я перебуваю у чудовому настрої.

Навіть чергові нападки батька не здатні його зіпсувати. 

Увійшовши до класу, я одразу відчуваю полегшення. Учні вже зайняли свої місця, а на дошці написана тема уроку. При цьому вчителька якраз відійшла по крейду. 

Трохи помічаючи незадоволені погляди з боку однокласників, я швидко йду до свого місця і дістаю з сумки все необхідне. 

Не можу не помітити, яким поглядом мене окидає Злата. 

Дивиться з жалем і образою, а щойно я піднімаю на неї очі, одразу поспіхом відводить свій погляд.

Роблю глибокий подих і одразу ж видих. 

Образа заливає по вінця, але я напевно знаю, що зробила все правильно. 

Просто потрібен час, щоб звикнути і відпустити цю ситуацію. 

Після перших занять не стикаюся з Давидом. Це надто дивно, але якщо чесно, то саме те, що мені зараз потрібно.

Я надто хвилююся через те, що сталося вчора. По шкірі від одних лише думок пробігають мурашки.

Досі не можу все усвідомити і прийняти.

У голові ніяк не вкладається той факт, що Давид від початку був серйозний у своїх намірах.

Це одночасно трохи лякає і викликає тисячу запитань, але в той же момент я не можу не визнати того, що рада цьому.

Нерозумно не визнавати того факту, що за останні тижні ми зблизилися.

Він несподівано став для мене дорогою людиною.

Занадто швидко. Настільки, що це буквально ламає мій мозок.

Але цієї зустрічі явно не можна уникати вічно. І вона відбувається в момент, коли я зовсім цього не очікую. 

— Привіт, — лунає позаду мене і я відчуваю долоню Давида, яка торкається мого плеча, а після його губи на своїй маківці.

— Привіт, — відповідаю ледь чутно і так і завмираю з бутербродом у руках, який не встигла піднести до губ.

Здається, вже й не зможу цього зробити. 

Серце від хвилювання настільки швидко стукає, що аж дихати стає складно.

Досить швидко я усвідомлюю, що вдохнути повітря і придушити хвилювання не вийде. Відчуваю, як фарба розливається по моїх щоках, і жар охоплює моє тіло. Ми стоїмо поруч, але все навколо втрачає свій сенс. Я відчуваю тільки його присутність, його тепло і його погляд, який проникає кудись усередину мене. Світ навколо мене завмирає, і я забуваю про всі свої переживання і проблеми. У цей момент є тільки я і Давид.

Ми дивимося одне на одного, немов поглядами передаємо безліч емоцій і почуттів. 

Час остаточно завмирає, коли його губи нарешті знаходять мої.

Це не такий поцілунок, як учора. Цього разу він просто одним рухом торкається моїх губ і відсторонюється.

Але емоції, які накривають мене потужною хвилею, анітрохи не поступаються вчорашнім. 

— Вибач, — він хмурить брови. — Мені поставили тренування замість занять, тому не було можливості знайти тебе раніше.

— Усе гаразд, — не дуже впевнено, але вимовляю я. 

Тепер навколишні учні дивляться на нас зі ще більшим інтересом. Неможливо не звертати уваги на те, як вони починають шепотітися, гуртуючись у купки. 

— Як там мама? — запитую, намагаючись вгамувати тремтіння в тілі. 

— Усе як і раніше, — Давид знизує плечима. — Як ти? Тебе ніхто не чіпав? Повідомлення більше не приходили? 

Стільки запитань, що складно сконцентруватися на конкретному. 

— Ні, все добре, — запевняю його. — Ну, настільки наскільки загалом це можливо.

Не скажу ж я прямо про те, що набагато більше за весь хаус, який відбувається в моєму житті, мене зараз хвилює те, що трапилося між нами вчора.

— Ти сама не своя, — зауважує він, уважно розглядаючи мене. 

— Просто... — роблю глибокий вдих. — Нам потрібно поговорити, напевно. Бо я зовсім не розумію нічого після вчорашнього вечора.

— Це нормально, Дарино, — він розтягує губи в усмішці. — Я відповім на всі твої запитання.

— Давай тільки не тут, — я ще раз озираюся на всі боки і розумію, наскільки уважно всі за нами спостерігають. 

— Добре, — він киває головою і несподівано бере мене за руку. — Виберемо більш відокремлене місце. 

Серце робить кульбіт у грудях від хвилювання.

Ми йдемо коридором, усе ще тримаючись за руки. Навколо переплітаються шуми й голоси, але ми ніби перебуваємо у своєму власному світі. 

Дивлюся на Давида і розумію, що все ж таки не готова ставити подібні запитання просто зараз. 

Хвилювання затягується в клубок і тисне. 

Зворотного шляху немає, та й часу поговорити в нас буде вдосталь, бо це найбільша перерва завдовжки півгодини.

Як усе так могло змінитися. Учора ми були просто однокласники, а сьогодні... Усе ще не можу повірити, що це відбувається насправді.

Ми виходимо на вулицю і прямуємо до алеї, розташованої одразу біля виходу зі шкільного подвір'я.

Уже далеко від очей сторонніх зупиняємося і дивимося одне на одного. Між нами буквально витає нерішучість, хвилювання й очікування. Найімовірніше з мого боку, бо Давид, як завжди, має вигляд непохитної скелі, якій усе дарма. 

Роблю глибокий вдих і жодного виходу.

Нарешті, не витримавши, запитую:

— Що сталося? Що ми? Що це означає? — слова плутаються, а серце стукає настільки сильно, що буквально заглушає їх.