26

Немиров усе ще мовчить, і я відчуваю, що щосекунди його безмовності втрачаю контроль над своїми емоціями. Моє дихання стає дедалі важчим, і я намагаюся стримувати сльози, щоб не піддаватися слабкості. Цей момент здається вічністю, і я розумію, що моє майбутнє можливо залежить від того, що він відповість.

Але раптом його похмурий вираз обличчя починає пом'якшуватися, а в його очах проблискує щось, що я навіть не очікувала побачити. Він робить крок назустріч мені, і я ледве втримуюся від полегшеного зітхання. Мої сумніви та страхи починають поступово розсіюватися, і замість них у моєму серці закріплюється надія.

— Я розумію, — його голос звучить м'яко і переконливо. — Ми всі втомлюємося і кожен із нас робить помилки. Я не хочу, щоб ти відчувала страх або неприязнь. Я справді хочу тобі допомогти.

Слова його доходять до мене, і я відчуваю, як тонка нитка довіри починає знову простягатися між нами. Моя рішучість залишається незмінною, але тепер я розумію, що не завжди все є чорним чи білим. І навіть якщо все буде складно, переговори і відкритість можуть стати початком примирення.

Ми стоїмо тут, немов на межі прірви, намагаючись усвідомити, що потрібно робити далі. У наших очах видніється каламутне відображення непростих емоцій. Але, замість того щоб чинити опір або тікати, ми вирішуємо залишитися і дати цьому шанс.

Ми розуміємо, що питання і сумніви завжди будуть присутні в наших стосунках, але саме разом ми можемо їх долати. Ми готові пройти через це.

Не знаю, на краще це чи ні.

— Дякую тобі, — на видиху вимовляю я, відчуваючи, як полегшення розливається тілом. — І вибач.

— Усе нормально, Дарино, — спокійно відгукується Давид. — Головне пам'ятай, що всі взаємини будуються на довірі. Ходімо, запізнимося.

Давид проводжає мене до самого кабінету, але йдемо ми в тиші. Потім лише поглядом проводжаю його спину.

Заходжу рівно в той момент, коли лунає дзвінок.

Насамперед зустрічаюся поглядом зі Златою. 

Вона все-таки прийшла сьогодні, хоча я в цьому дуже сумнівалася.

Одразу ж відводить погляд, а мені доводиться пройти повз і зайняти своє місце.

Учора я написала їй кілька повідомлень, а потім спробувала зателефонувати. Жодної відповіді не було.

Виходить, вона захотіла просто заховати голову в пісок, нічого не пояснюючи? 

На жаль, так не вийде.

У мене занадто багато запитань, на які я хочу отримати невідкладні відповіді. 

Доведеться притиснути її до стіни і вимагати все пояснити. 

Цим я і займаюся, коли дзвенить дзвінок і урок закінчується.

Тепер я вже уважно стежу за тим, як Злата намагається різко зібрати речі й непомітно звалити. 

Навіть боїться дивитися в мій бік.

Звісно, їй не вдається, тому що я не випускаю її з поля зору і вже в коридорі наздоганяю. 

— Стояти, — переганяю її і перегороджую їй шлях.

— Що? — вона на секунду піднімає на мене загнаний погляд, а потім знову його відводить. 

Їй соромно? Відчуває себе винуватою? Це правильно.

— Розповідай, — твердо наказую я, схрещуючи руки на грудях. 

— Що я маю розповідати? — безнадійно запитує вона.

— Ти й сама знаєш, — насуплююся я. — Не вдавай із себе дурочку.

— Не тут, — ледь чутно вимовляє вона.

— Пішли в інше крило, — пропоную я.

— Давай наступного разу, — Злата робить спробу уникнути розмови.

— Зараз, — грубо заявляю я. — Ходімо.

Починаю йти в бік тієї частини школи, яка зараз перебуває на ремонті.

Злата і я мовчимо, поки йдемо коридором із затхлим запахом фарби. Її нервове дихання перебиває тишу, напруга пронизує повітря. Я знаю, що привела її сюди не просто так. Ми підійшли до зачинених дверей, за якими знаходиться порожній кабінет, і заходимо в нього. 

Злата ступає всередину і здригається від несподіванки — сам факт, що вона готова нарешті розмовляти зі мною, наводить на думку, що все не так просто, і я готова до будь-якої відповіді. Мовчання стає ще більш відчутним, коли ми опиняємося закритими тут.

Я складаю руки на столі й піднімаю погляд на Злату, пильно заглядаючи їй в очі. Вони блищать від сліз, її губи тремтять. Вона нервово переставляє ногу на ногу, ніби готова миттєво тікати геть від цієї розмови.

— Ти знаєш, Дарино, я не можу більше приховувати правду, — шепоче вона, все ще уникаючи мого погляду. — Я боюся втратити нашу дружбу, але я також боюся, що ти ніколи не зможеш пробачити. Я... я зустрічалися з Лавровим. Це триває вже кілька місяців.

Моє серце стискається в грудях. Весь цей час я не підозрювала про їхні стосунки. Мої руки починають тремтіти, але я стримую себе. Я дивлюся на неї зі змішаними почуттями розчарування і гніву, усвідомлюючи, що нам доведеться розібратися в цій ситуації.

Не те, щоб я сильно сподівалася на те, що вона знайде виправдання і скаже, що це все дурна брехня. Але все ж стає боляче.

Та й її слова не в'яжуться. "Зустрічалися" і "Триває вже кілька місяців".

Вони досі разом? Чи ні? 

— Чому ти мовчала? Чому не сказала мені правду з самого початку? — мій голос здригається. — Ми завжди довіряли одне одному, підтримували у важкі моменти. Як ти могла зробити це зі мною?

— Я боялася втратити тебе. Я не хотіла, щоб ти неправильно зрозуміла. Щоб не стала відмовляти, — Злата опускає очі, її голос трепетний, сповнений каяттям. 

Я відкидаюся на спинку стільця і заплющую очі, намагаючись усвідомити всю глибину того, що відбувається. Раптово, хвилювання змінюється якимось почуттям, що багато чого від її зізнання все одно не клеїться в моїй голові.