25

Давид на мить завмер, немов переживаючи внутрішню боротьбу. Я спостерігала, як його вираз обличчя змінюється від байдужості до роздратування, а потім знову повертається до байдужості. У відповідь на моє запитальне мовчання, він нарешті промовляє, намагаючись приховати роздратування за спокійним тоном.

— Нічим особливим не займався, просто був удома, як і завжди, — вимовляє він і про всяк випадок додає: 

— Навіщо тобі така інформація? — окидає мене уважним поглядом.

Я відчуваю, як усередині мене пробуджується ще одна маленька іскорка сумнівів. Його реакція дуже дивна. Та загалом, як і він сам. Можливо, я суджу Давида занадто суворо і намагаюся надумати те, чого немає?

— Просто цікаво, — кажу я, намагаючись приховати свої підозри. — Останнім часом відбувається багато дивних речей, і я хочу бути впевнена, що можу довіряти людям, які мене оточують.

Давид дивиться на мене якусь мить, ніби намагаючись прочитати мої думки. Потім, несподівано для мене, його обличчя пом'якшується.

— Дарино, я ніколи не хотів тобі нашкодити, — вимовляє він і я бачу щирість у його очах. — Я тут, щоб допомогти тобі. Ти знаєш, що можеш на мене покластися.

Незважаючи на його слова, у мене все ще є сумніви. Але я вирішую поки що залишити все як є і знайти більше доказів, перш ніж робити остаточні висновки. Вдивляючись у його очі, я готова дати йому шанс довести свою невинність.

Щойно Рома на шкільному подвір'ї зустрічає однокласників, як одразу ж прощається з нами і йде. 

— Тепер докладніше, Дарино, — Давид окидає мене похмурим поглядом.

— Ти про що? — запитально округляю очі.

— Твої запитання, — прямо заявляє він. — Адже вони неспроста.

— Ти надумуєш зайвого, — відмахуюся від нього. 

— Ні, — він негативно хитає головою. — Викладай.

— Зараз урок почнеться, — намагаюся хоч якось уникнути незручної теми.

Розумію, як це буде нерозумно виглядати, якщо почну пояснювати в чому його підозрюю. Звісно, якщо на ділі він і справді ніяк до цього не причетний. А якщо ж усе—таки я не просто так себе накручую... Тоді мої справи зовсім кепські.

— Нічого. Запізнимося, — твердо заявляє Немиров. — Ми не зрушимо з місця, поки ти не скажеш, що сталося. 

Я намагаюся мовчки піти, але Давид перехоплює мене за руку.

— Я чекаю, — він не відпускає.

Шкіру пробирають мурашки. І я вже зовсім не розумію, чи це через те, що він торкається мене, чи через те, що хвилювання підскакує грудкою до горла.

Я відчуваю, як напруга наростає всередині мене. Щось не так. Чому Давид так наполягає на тому, щоб я розповіла йому про свої підозри? Я намагаюся зібратися з думками, але моя тривога тільки посилюється.

Намагаючись не показати свою нерішучість, я вдивляюся в його очі, щирість у яких мені все—таки здається справжньою. Я намагаюся заспокоїти свої сумніви, вирішивши дати йому шанс порозумітися. Можливо, я просто занадто параноїдальна і надумую все це. Можливо, мені просто потрібно більше часу, щоб розібратися в тому, що відбувається.

У мене закрадається думка, що все буде ставати тільки складніше. Якщо я зараз розкрию таємницю перед Давидом, то це може погіршити ситуацію. Але що, якщо він і справді на мене чатує? Що, якщо я потрапила в пастку, і він намагається просто втертися в мою довіру?

У голові в мене крутиться маса можливих сценаріїв, і я відчуваю, як паніка починає охоплювати.

Я крадькома кидаю погляд на екрані телефону і помічаю, що час уже не на нашому боці. Урок розпочнеться за кілька хвилин.

— Ось, дивись, — простягаю йому свій смартфон, перед тим відкриваючи те саме листування. — Та сама людина знову цієї ночі бродила під моїми вікнами.

Давид слухає мене, а його вираз обличчя стає дедалі серйознішим і сконцентрованішим. Я бачу, що його мозок працює на повну потужність, намагаючись поєднати всі фрагменти пазла, які я йому підкидаю.

Давид дивиться мені в очі, навмисно ранячи моє серце своїми наступними словами:

— Тобто, через це звернення ти вирішила, що це саме я? — похмуро хмуриться Немиров.

Мені навіть не довелося уточнювати цього. Він сам дійшов висновку.

Серце завмирає. У його очах буквально читається, що це не так.