21

Невіруючим поглядом вдивляюся в новий пост. 

Природно, що він знову опублікований з моєї сторінки.

Ось тільки цього разу я не вірю тому, що в ньому написано. 

Швидше, не хочу вірити. 

Раз по раз бігаю по рядках, і вдивляюся у фотографію.

Той, хто це зробив — точно божевільна людина, у якої кардинальні проблеми з головою.

Інакше як пояснити той факт, що він знає таємниці кожного, ще й має фотокомпромат на кожну з цих таємниць.

Слід визнати, що цей пост б'є по мені сильніше за всі інші. Навіть сильніше за перший, коли я виявила, що доступ до моєї сторінки для мене перекрито. 

Тоді я відчувала безвихідь, а зараз...

Чортівське розчарування, що полосує серце на шматочки.

"Ненаглядний Лавров не гаяв часу дарма, поки ним не зайнялася прокуратура. Але, зізнатися чесно, я була кращої думки про його смак і вподобання"

І фотографія. 

Знову поцілунок. 

Тут дівчину розгледіти і впізнати складніше, ніж на минулому фото, де була дев'ятикласниця.

Але мені це безпомилково вдасться.

Щонайменше тому, що гардероб цієї дівчини я знаю напам'ять, бо по магазинах ми завжди ходимо разом.

Та й м'який кролик, причеплений до рюкзака, який чітко видно, кричить про те, що я не помиляюся. 

Це я його Златі подарувала. 

На мене в одну секунду такий вантаж звалюється, що хочеться закричати, розридатися, зникнути.

Просто зникнути. 

Змінити школу, місто, країну, планету.

Тільки щоб у моєму житті більше не відбувалося нічого подібного. 

Я знаю, що я досить сильна, щоб витримати багато чого. 

Те, що я досі живу вдома з батьком, а не в закритому жіночому коледжі — прямий цьому доказ. 

Але вже занадто. Занадто важко, занадто боляче, занадто нестерпно. 

— Та бути такого не може, — зривається з губ всупереч тому, що я напевно бачу, що може.

— Ну, я припускав, що ти не в курсі, — заявляє Давид. — Ви взагалі давно дружите?

Немиров навчається в нашій школі з минулого року, тому не може знати таких подробиць.

— З молодших класів, — відсторонено зізнаюся я. 

— Жорстко. Так довго дружити і не зізнатися в тому, що зустрічається з найзавиднішим хлопцем у школі.

На цих словах я не стримую нервовий смішок.

Дивно, як у такій ситуації я взагалі на це здатна.

— Боже упаси. Знайшов завидного.

У чомусь Давид має рацію. Лаврова завжди вважали найкращим. Але він не в курсі, що коли прийшов у нашу школу, Лавров став одним із. 

У плані зовнішності всі почали віддавати перевагу Немирову.

Ось тільки його ж і побоювалися, а Лавров завжди залишався доступною мішенню, яка не відмовляється від жіночої уваги.

— Та годі, — награно дивується Давид. — А хто ж тоді в твоєму смаку?

— Дивно ставити такі запитання дівчині, яка має хлопця, — знову віджартовуюся, щоб хоч трохи відволікти себе від того, що відбувається.

Про себе помічаю, що за збігом обставин вплуталася у стосунки з одним із найкращих і найстрашніших хлопців школи.

Чудово, Дарино. Що далі за планом? Щоб напевно всі навколо зненавиділи до кінця життя. 

А ще зрозуміла, що перестаю боятися Немирова.

Безперечно до остраху лякаюся невідомістю про те, що він попросить взамін на свою допомогу. Але в плані спілкування він перестає викликати в мене страх.

Не робить нічого жахливого, що могло б мене налякати. Навпаки, намагається допомогти не тільки фактом наших стосунків, а й розбираючись у тому, у що я вплуталася. 

Та й спілкується зі мною нормально. 

— Стій, — схаменувшись, розумію, що щось не сходиться. — Я не розумію...

— Зовсім нічого? — уточнює він. — Чи щось певне? 

— Не смішно, — окидаю його серйозним поглядом. — Адже фото явно зроблено в школі. А значить, що ще тоді, коли Лаврова не відсторонили від занять. 

— Це очевидно, Дарино, — констатує Немиров. — Вони на фото в осінньому одязі, не в зимовому. І фото зроблено в тому крилі, яке зараз на ремонті. Там стіни ще в старий колір пофарбовані. Отже, це початок вересня. 

Я дивуюся його уважності. Сама не склала ці пазли в одну картину, та й загалом не звернула уваги.

— Чорт, — злітає з губ. — Тоді зовсім не розумію нічого. 

— Знову? — важко зітхає він.

— Та перестань ти, — відмахуюся, починаючи злитися. — Ти заважаєш мені думати.

— Зважаючи на висновки, це не твій найкращий бік, — посміхається Давид, а мені хочеться його тріснути чимось важким.

Про що я там розмірковувала? Що він спілкується зі мною нормально? Уже готова забрати свої слова назад. 

— Ти не зрозумів, — продовжую молоти маячню, намагаючись вловити, що саме не сходиться в моїй голові.

— А, — вигукує він. — Тепер ще й я? Відмінно просуваємося, мала. Нас точно чекає успіх.

— Та помовчи вже, — закочую очі. — Навіщо тоді Лавров запропонував мені зустрічатися минулого тижня, якщо він у стосунках зі Златою?