18

У той час як мене починає трясти від нетерпіння і дикого хвилювання, Злата читає повідомлення, не відриваючи очей від екрана. Морщить лоб, бігаючи поглядом по екрану свого телефону. Що там такого, що змушує її реагувати таким чином?

Злата повільно піднімає очі й дивиться на мене поглядом, сповненим співчуття і страху.

— Ще один пост, — її голос відгукується тремтінням, коли вона вимовляє слова, які мене приголомшують.

Знову показує мені екран мого телефону.

Тепер на екрані фотографія Стрельцова, на якій він цілується з брюнеткою. Це точно не Холодцова, адже вона до коренів волосся блондинка. Попеляста. Та й вища на півголови тієї, яка затискається з її хлопцем на фото.

"Ах так, точно. Адже вони один одного стоять. Одна вчителя охмуряє, інший тискає дев'ятикласницю в шкільному коридорі" — свідчить запис, знову опублікований від мого імені.

Тепер ще уважніше вдивляючись у фотографію, розумію, що бачила дівчинку в нашій школі. Та й знімок справді зроблено десь тут. Стіни ідентичні.

Відчуваю, що серце переповнюється занепокоєнням і страхом. Який божевільний міг придумати таке?

— Що мені робити? — злякано ставлю запитання, радше самій собі, а не Златі.

— Адже це не ти, — важко зітхає Злата. — Пост вийшов щойно.

— А в тебе були сумніви? — вигукую я, окидаючи її гнівним поглядом.

— Коли тільки побачила — подумала, що ти збожеволіла, — вона винувато опускає очі. — Ну, або це твій новий хлопець на тебе так впливає.

Знову приплітає Давида. От здався ж він їй.

— Закрили цю тему, — твердо заявляю я. — Або ти це приймаєш, або можеш дути губи далі, як увесь сьогоднішній день.

Звучить жорстко. І найімовірніше, Злата зараз може образитися, розвернутися і піти.

Але я відчуваю, як вона намагається маніпулювати своїми діями і реакціями. Мені це страшенно не подобається.

Вона дуже близька мені, безперечно.

Але це зовсім не означає, що її думка має якось впливати на моє життя. Вона не та, хто може вносити в нього корективи.

Єдина людина, якій я зрідка можу дозволити маніпулювати собою — це Рома. Так було завжди і тільки так і залишиться.

— Потрібно відновити доступ до твоєї сторінки, якомога швидше, — ніби пропускає мої слова повз вуха. Але я прекрасно розумію, що в цей момент вона робить свій вибір. — Або заблокувати її. І, не думала, що скажу це, але тримайся сьогодні ближче з Немировим. Стрельцов відбитий, у нього тато прокурор і йому завжди все з рук сходить. Минулого року він кинув каменем і дівчинці по голові влучив. Розбив. Йому нічого не було.

Тут вона мала рацію, у нього і справді не всі вдома.

Я завжди дивувалася, як Холодцова з ним зустрічається.

Хоча, чесно зізнатися, вона теж не здавалася надто розумною.

Злата хоче щось сказати, а потім губиться і дивиться мені за спину, хмурячись.

Відчуваю дотик на своєму попереку.

— Що з твоєю сторінкою? — чую твердий голос Давида.

Знову здригаюся від його дотику і голосу.

До цього взагалі можливо звикнути хоч якось?

— А ти то звідки вже в курсі? — вигукую, округляючи очі й обертаючись до нього. — Тебе в мене в друзях навіть немає.

— Мені на уроці прийшов запит від тебе, — ворушить телефоном у своїй руці.

— Що? — роблю глибокий подих, намагаючись угамувати паніку. — Дай, — вихоплюю в нього з рук смартфон. — Пароль, — вимагаю, коли розумію, що він заблокований.

— А як це? Немає одне в одного в друзях? — пильно оглядає нас Злата.

Ну, скоріше мене. На Немирова якось боїться так дивитися.

— Намагалися не афішувати стосунки, — сухо коментує Давид, навіть не піднімаючи на неї погляду.

На моє здивування і справді вводить пароль і дає мені свій телефон. Навіть не відвертає його, намагаючись приховати комбінацію цифр.

— І що тоді змінилося? — Злата ставить наступне запитання, дедалі красномовніше дивлячись на мене.

— Захотілося заявити про свою любов усьому світу, — раптово легко заявляє Давид, обіймаючи мене за плече.

Я ледь повітрям не давлюся на цих словах. Його дотики немов обпікають. Ошпарюють. Навіть через товсту тканину толстовки.

Намагаюся приховати свою нервозність і заходжу на сторінку Давида. Вишукую в нього в друзях себе.

І справді є. Треба ж, навіть прийняв запит. Нехай я його навіть не надсилала.

— Чорт, — горло ніби здавлюють лещатами.

— Що не так? — запитує він і теж переводить свій погляд на екран телефону.

Чи то спеціально, чи то випадково трохи притискає мене до себе, трохи нахиляючись.

Чіткіше відчуваю аромат його парфумів і... Гелю для тіла?

Швидше за все. Знайомий парфумований запах. Я дарувала щось схоже Ромі, але з іншим ароматом. Більш юнацьким. Після цього почала завжди пропускати його в душ раніше за себе, бо по всій ванній-кімнаті після нього розносився цей приємний аромат.

— У мене було не більше двохсот людей у друзях, — насилу ковтаю, коли бачу страшну цифру.

— А зараз? — запитує Злата, наближаючись і теж заглядаючи в екран.

Я навіть вголос вимовляти не хочу, вони й самі все бачать.

Сімсот осіб. Тремтячими пальцями починаю гортати цей список і розумію, що тут практично вся школа. Принаймні, середні та старші класи.

Одне, що я розумію чітко, що ця проблема набагато серйозніша, ніж могла здатися на перший погляд.

Якщо Давиду запит на додавання прийшов тільки на цьому уроці, скільки ж іще запитів було відправлено, які ще не встигли прийняти?

Коли телефон лунає повідомленням, як і Златін кількома хвилинами раніше, ледь не підскакую на місці.

Мені навіть не хочеться дивитися, що там цього разу.