Ганьба?

Це сталося десять років тому.
Згадав чомусь саме сьогодні, у вересні, за горнятком гарячої кави і цигаркою. Такий тихий ранок, і такі.. неприємні спогади. Мені дуже сильно не подобається, коли я щось згадую таке, втім – про це, може колись згодом.

Мені тоді було 15. Був ясний і спекотний день. Я залишив позаду 9 років своєї школи в селі і в десятий клас вже вступав до військового ліцею. Того самого славетного ліцею, який відомий і нині. Точної дати екзаменів я не пам’ятаю, але це був певно серпень або липень, хоча, це не суттєво.
Так от, вступних екзаменів було кілька, а саме: математика, мова англійська і українська, і найцікавіше – залік з фізичної підготовки. Там були підтягування на перекладині і біг, власне кажучи, можливо з тих часів я і не люблю біг.
Біг ділився на два заліки: забіг на довгу дистанцію та на 100 метрів. З другим я впорався доволі добре. ( згадуєм правило – «швидкі ноги, по хребту не получать», загалом полохливий я ще з дитинства, тому зробити бігом ривочок для збільшення дистанції, ніколи не було проблемою)
А от з першим.. хех..
Як зараз пам’ятаю – на мені були легкі кроси, подаровані незадовго до іспиту сестрою (кросівки взагалі не для бігу, але погодьтеся, звинувачувати їх – було б щонайменше нерозумно). Сказати чесно, я не сильно і готувався до забігу на дистанцію. Так, може двічі трохи там бігав. І от доленосна мить, перед моїм стрімким.. розчаруванням в собі. Викладач нас розставляє всіх перед стартовою лінією, махає прапорцем, і ми почали. Перших два кола я тримався доволі добре, на третьому почав розуміти, що мене обганяють поступово більшість з групи. На четвертому, я вже біг одним з останніх. Темп збився, триматися кого – не було, бо вони певно краще розумілись в подібному, як на зло – почали викладатися на всю. І от уявіть, всі пробігли вже останнє коло, а мені лишається ще два. Два. 
Того дня, мама не змогла прийти і підтримати мене, через роботу. Їй певно, було б.. ніяково. І от я біжу, батьки інших вступників починають мене підбадьорювати вигукуючи з трибуни: «Молодець!», «Давай!», «Ще трошки!», «Не зупиняйся!». Складно описати весь спектр емоцій які я тоді відчув. Я схиляюсь до думки, що це були – гнів на них та на себе, відчай і жалість. Можливо ще сором, і те – що таке явище було для мене чимось диким від сторонніх, не знайомих людей. На очах виступили сльози. Я не плакав ще. Ще.
Ближче до кінця передостаннього кола – я перестаю навіть бігти підтюпцем, та переходжу на крок. (переходити на крок – було заборонено, за це могли відсторонити). Я згадую про незарахування, і поволі починаю бігти знову, під підтримуючі ледь не крики чужих батьків. Неприємненько і бентежно.. І от я добігаю (добігаю? Все було вже як в тумані, дихати нічим, ноги гудуть і болять, на очах сльози). Я фінішую, пробую відхекатись і сідаю на лавку, на найнижчому ряду трибуни біля бігової доріжки, до мене підходить вчитель фізкультури і рекомендує мені встати і походити. Я неохоче слухаюсь і дотримуюсь його рекомендації. (Я завжди був слухняним.) 
І перед тим як трохи пройтися вздовж трибуни, я починаю вже плакати, питаю у вчителя, чи точно я не вклався, він каже скоріш за все так. Тоді мене прориває в кінець. Та разом з цим виникає полегшення, бо це закінчилося. 
Пам’ятаю як весь спітнілий та заплаканий, дзвоню мамі і кажу що прибіг останнім. Що напевно не склав. Я не пам’ятаю що вона тоді відповіла і яка була розмова за часом, але – тоді я думав що це гайки. Кінець. Бо я мав поступити. 
За певний час, точно не пам’ятаю – виявилось, що я таки поступив. І в кінці серпня вже був ліцеїстом одного престижного київського військового ліцею. Як же я тоді радів. Даремно. Наївний.
Але я маю одне питання, всього одне: Це – ганьба?

Марк Дерден
10.09.2026   Донецька область   23:13