13

Розділ 13.

Незабаром відбулася телефонна розмова з тим, про кого останнім часом постійно думаю. Ми побалакали багато про що, в тому числі і про друге побачення. Хлопець притягує до себе, вже, не знаю, чаклун він якийсь, або просто має неймовірний магнетизм. До зустрічі я підготувалася ґрунтовно: обрала блузку, яка що потрібно відкриває, і де треба підкреслює, а також вузькі джинси світлого тону. Так як погода ще тепла, зверху я накинула симпатичний піджачок бежевих відтінків, а на ноги одягла улюблені кросівки. Домовилися з ним, що він забере мене на своїй машині, для цього мені все ж таки довелося видати свою адресу.

Рівно о дев'ятій вечора біля будинку вже стоїть срібляста іномарка. Зібравшись із духом, вискакую з квартири і на крилах лечу вниз сходами. Він чекає на мене біля авто. Мене навіть знову трохи пробирає струмом, ну от, як можна бути настільки гарною людиною? Одягнений він дуже стильно, у руці тримає одну червону троянду. Навіть на душі, якось теплішає, може він зовсім не такий, яким мені здався тоді? А що? Початок побачення вже не підкачав.

— Привіт, Лізо, — посміхається і простягає троянду, — я не втримався і купив її для тебе.

— Привіт, — спокійно відповідаю, — дякую, вона дуже гарна.

Як справжній джентльмен, він відчиняє для мене двері, чекає, поки сяду, і йде до місця водія.

— Ти вмієш водити машину? — як би ненароком запитує.

— Ні, — негативно мотаю головою.

— Шкода… — з жалем видає, — якщо що, я не знаю, як гальмувати.

Повільно повертаю шию в його бік, готова посперечатися, очі в мене буквально вилізли з орбіт. Але це його мало хвилює, він заводить двигун, і ми виїжджаємо з дворів буквально зі швидкістю вітру.

— Пристебнися краще, — голосно регоче, дивлячись, як я тремтячими руками тягнуся до ременя безпеки.

Ось мудак! Ще й ірже! А якщо ми реально розіб'ємося? Але продовжувати подумки вбивати його мені не дають, бо ми плавно зупиняємось біля ресторану.

— Германе, ти ж сказав, що гальмувати не вмієш?

— У тебе що, зовсім безнадійно з почуттям гумору? — повертається до мене.

— Гірше, з такими жартами у мене трохи серце не зупинилося, коли ти гнав дорогою! — злість таки бере своє.

— Вибач, я не думав, що ти настільки вразлива дівчинка, — м'яко цьомає мене в губи, від чого просто застигаю. На першому нашому побаченні ми встигли тільки за руки потриматися, і то недовго в принципі. — Я вибрав це місце, зійде провести близько години часу?

І знову посміхається невинною посмішкою, що обеззброює.

— Місце навіть надто пристойне, ти не міг попередити про це? Я б одягла сукню. Та й навіщо нам коротати час? І саме годину?

— Ну, по-перше, ти й в цьому гарна, по-друге, я не звик робити сюрпризи та розповідати спочатку про них, а потім показувати, по-третє, нам потрібно трохи часу почекати, бо… так треба, — абсолютно логічно закінчує пояснення.

— Ну що ж, якщо ти наполягаєш…

— Не чіпляйся до слів. Ми просто відзначимо початок наших починань, — і знову, чорт забирай, ця посмішка!

Потім ми виходимо з іномарки та підходимо до закладу, він відчиняє мені двері, запрошуючи увійти.

— Початок починань? Хм… звучить непогано, ну раз так, тоді продовжимо розвивати ці починання, — куточки моїх губ помітно повзуть вгору.

У ресторані ми веселимося від душі, не пам'ятаю, коли востаннє стільки сміялася. Починаю краще розуміти його, він виявився славним хлопцем. З його оповідань я зрозуміла, що він навчається на програміста, йому двадцять років, у сім'ї виховувався один, любить автомобілі та швидкість, так само спокійно ганяє на байках. Ми не помічаємо, як минає ця година, обриває наше спілкування дзвінок його айфона. Сказавши комусь, що скоро буде на місці, він вимикається. Розплатившись, так само з таємничою усмішкою на обличчі веде мене назад до свого авто.

— Зараз поїдемо до одного місця. Пристебнися, мала, буде швидко, — відразу попереджає мене.

— А хіба ти мене не додому відвезеш?

— Хочу зробити ще один сюрприз. Тобі сподобається, обіцяю.