Сеанс 14. Порожнеча після «успішного» життя

У кабінеті було тихо.

За вікном повільно темніло, хоча годинник показував лише шосту вечора. Осінні дні ставали коротшими, і місто ніби поспішало сховатися від холоду.

Психолог переглянув запис у щоденнику.

18:00 — Андрій, 41 рік.

У двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету увійшов чоловік у дорогому пальті. Від нього пахло парфумами, у руках був шкіряний портфель.

Він виглядав так, ніби поспішав.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Проходьте.

Андрій сів у крісло й поклав телефон на стіл.

Екран майже одразу засвітився.

Одне повідомлення.

Потім друге.

Потім третє.

Він перевернув телефон екраном донизу.

— Ви зайнята людина? — запитав психолог.

Андрій усміхнувся.

— Дуже.

— Чим займаєтеся?

— Керую компанією.

— Вам подобається?

Він відповів не одразу.

— Я звик.

Психолог звернув увагу на формулювання.

Не «подобається».

Не «люблю».

Звик.

— Чому ви прийшли?

Андрій відкинувся на спинку крісла.

— У мене є все.

— Це звучить як відповідь на інше запитання.

Чоловік усміхнувся.

— У мене справді є все.

Будинок.

Автомобіль.

Гроші.

Хороша робота.

Подорожі.

Люди, які мене поважають.

Дружина.

Діти.

Він зробив паузу.

— Але я прокидаюся щоранку й не хочу вставати.

Психолог мовчав.

— Не подумайте неправильно, — швидко додав Андрій. — Я не хочу помирати.

Я просто не розумію, навіщо прокидатися.

Ці слова прозвучали тихо.

— Коли ви востаннє відчували справжню радість?

Андрій задумався.

— Не пам'ятаю.

— А щастя?

— Напевно, коли народилася донька.

— Скільки їй зараз?

— Дванадцять.

— Тобто майже дванадцять років тому?

Він кивнув.

Психолог поглянув на нього.

— Як ви думаєте, коли це почалося?

Андрій замислився.

— Коли я отримав перше велике підвищення.

— Чому?

— Тому що тоді я вирішив, що тепер нарешті стану щасливим.

Він усміхнувся.

— Купив машину.

Не допомогло.

Купив будинок.

Не допомогло.

Заснував власну компанію.

Не допомогло.

Почав заробляти більше.

Не допомогло.

Він провів долонею по обличчю.

— І кожного разу я думав: «Ще трохи. Ось цього досягну — і тоді».

— А потім?

— Потім з'являлася наступна вершина.

— І ви її підкорювали?

— Завжди.

— А що було нагорі?

Андрій усміхнувся сумно.

— Ще одна вершина.

У кабінеті стало тихо.

— Ви все життя будували сходи, — сказав психолог. — Але, можливо, жодного разу не запитали себе, куди вони ведуть.

Андрій подивився у вікно.

— Я думав, що успіх — це коли тобі більше нічого не потрібно.

— А тепер?

— Тепер я розумію, що можна мати все необхідне...

Він замовк.

— ...і не мати жодної причини радіти цьому.

Психолог поставив перед ним аркуш.

— Напишіть три речі, які ви маєте.

Андрій швидко написав:

Гроші.

Будинок.

Компанія.

— А тепер три речі, які ви любите.

Ручка завмерла.

Він дивився на чистий аркуш.

Хвилина.

Друга.

Третя.

Нічого.

— Не можете?

— Ні.

— Тоді почнемо з малого. Не «що ви любите», а «що вам колись подобалося».

Андрій заплющив очі.

І раптом усміхнувся.

— Риболовля.

— Давно не були?

— Років двадцять.

— Чому?

— Не було часу.

— А зараз?

Андрій подивився на годинник.

Вперше за весь сеанс він не перевірив телефон.

— Мабуть, час є.

— Що ще?

— Я грав на гітарі.

— І давно не грали?

— Двадцять років.

— Щось іще?

Андрій довго думав.

— У дитинстві я хотів подорожувати потягом без плану.

Психолог усміхнувся.

— Можливо, вам не потрібно будувати ще одну вершину.

— А що потрібно?

— Згадати, навіщо ви взагалі почали підніматися.

Андрій подивився на чистий аркуш.

Цього разу він написав лише одне слово:

Жити.

І довго дивився на нього.

Бо іноді найуспішніша людина в кімнаті може виявитися тією, яка найбільше забула, навіщо живе.