Сеанс 11. Коли любов стала залежністю

Вечір повільно огортав місто.

У вікні кабінету відбивалися жовті вогні ліхтарів, а на столі вже давно охолола чашка чаю.

Психолог переглянув записи.

18:30 — Анастасія, 26 років.

У двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету увійшла молода жінка. Вона виглядала втомленою. Волосся було зібране в недбалий хвіст, під очима виднілися сліди безсонної ночі.

Вона тримала телефон у руці.

Екран постійно спалахував.

Анастасія щоразу поглядала на нього.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Сідайте, будь ласка.

Вона сіла.

— Як я можу до вас звертатися?

— Настя.

— Приємно познайомитися, Настю.

Вона кивнула, але погляд знову впав на телефон.

— Ви чекаєте на повідомлення?

Настя гірко усміхнулася.

— Так.

— Від кого?

— Від хлопця.

— Ви посварилися?

— Ми розійшлися.

Вона зробила паузу.

— Три тижні тому.

— І він не пише?

— Іноді.

Настя відкрила телефон.

— Ось.

На екрані було коротке повідомлення:

«Ти як?»

Вона подивилася на нього так, ніби це були найважливіші слова у світі.

— І що ви відповіли?

— «Добре».

— А насправді?

Очі Насті наповнилися сльозами.

— Ні.

Вона відклала телефон.

— Мені зовсім не добре.

Психолог уважно слухав.

— Розкажіть про ваші стосунки.

— Спочатку все було прекрасно.

Вона усміхнулася крізь сльози.

— Він писав мені щоранку. Казав, що я найкраща. Ми проводили разом кожну вільну хвилину. Я почувалася потрібною.

— А потім?

— Потім він почав злитися, коли я зустрічалася з подругами.

Пауза.

— Казав, що вони погано на мене впливають.

— І ви перестали з ними бачитися?

— Так.

— Потім?

— Він не любив, коли я затримувалася на роботі.

— Ви змінили роботу?

Настя кивнула.

— Потім він сказав, що йому не подобається моє волосся. Я пофарбувалася.

Вона опустила очі.

— Потім йому не подобався мій одяг.

— І ви почали вдягатися інакше?

— Так.

— А потім?

Настя довго мовчала.

— Я перестала впізнавати себе.

Ця фраза вже звучала знайомо в стінах кабінету.

Але кожного разу за нею стояла інша історія.

— Чому ви залишалися?

Настя відповіла не одразу.

— Бо після кожної сварки він ставав таким, яким був на початку.

Вона витерла сльозу.

— Обіймав мене. Просив пробачення. Казав, що без мене не може жити.

— І ви вірили?

— Так.

Вона гірко усміхнулася.

— Я думала, що це любов.

Психолог тихо запитав:

— А зараз?

Настя подивилася на нього.

Її голос затремтів.

— Зараз я думаю, що це була не любов.

Пауза.

— Це була залежність.

Вона стиснула телефон у руці.

— Але чому тоді я досі хочу, щоб він написав?

Настя довго дивилася на телефон.

— Бо коли він пише, мені здається, що я знову йому потрібна.

— А коли не пише?

— Здається, що я нікому не потрібна.

Психолог на мить замовк.

— Настю, як давно ваша самооцінка залежить від його ставлення до вас?

Вона задумалася.

— Напевно, відтоді, як ми почали зустрічатися.

— А до нього?

— Я була іншою.

— Якою?

Настя ледь усміхнулася.

— Самостійною.

— Що сталося з тією дівчиною?

Вона опустила погляд.

— Я віддала її йому.

Ці слова прозвучали тихо, але дуже боляче.

Психолог не став заперечувати.

— Ви віддали йому друзів, звички, час, мрії. Що ще?

Настя замислилася.

— Мабуть, право вирішувати, якою мені бути.

— А тепер уявіть, що він завтра напише: «Повернися до мене».

Вона завмерла.

— Ви повернетеся?

Настя відкрила рот, але не відповіла.

Кілька секунд потому прошепотіла:

— Частина мене — так.

— А інша?

— Інша дуже втомилася.

Психолог кивнув.

— Ось із нею ми сьогодні й поговоримо.

Настя підняла очі.

— З тією частиною, яка хоче повернутися?

— Ні. З тією, яка хоче повернутися до себе.

У Насті покотилася сльоза.

— Я не знаю, як це зробити.

— Почнемо з простого.

Психолог дістав чистий аркуш.

— Напишіть три речі, які ви перестали робити через нього.

Настя взяла ручку.

Перший рядок:

«Я перестала бачитися з подругами».

Другий:

«Я перестала малювати».

Вона довго сиділа, перш ніж написати третій.

«Я перестала подобатися собі».

Рука завмерла над папером.

Настя прочитала написане.

— Це найстрашніше, — прошепотіла вона.

— Чому?

— Бо я дивлюся в дзеркало й бачу його слова.

— Які?

Вона зітхнула.

— Що я недостатньо гарна. Недостатньо цікава. Що інші дівчата кращі за мене.

Психолог нахилився трохи вперед.

— А тепер напишіть поруч: «Це його голос. Не мій».

Настя подивилася на нього.

— І що це змінить?

— Не все одразу. Але ви почнете розрізняти його голос і свій.

Вона повільно написала:

«Це його голос. Не мій».

Потім подивилася на ці слова.

І вперше за довгий час її обличчя стало спокійнішим.

— Знаєте, — сказала вона, — я весь цей час думала, що боюся втратити його.

— А чого ви насправді боїтеся?

Настя подивилася на чистий аркуш.

— Що, якщо я відпущу його, мені доведеться зустрітися з собою.

Психолог усміхнувся.

— Можливо.

— І це страшно.

— Так.

— Але, мабуть, ще страшніше прожити все життя поруч із людиною, поруч із якою тебе самої вже немає.