Сеанс 10. Дівчина, що жила заради інших

Ранок був сонячним, але в кабінеті панувала тиха напівтемрява. Сонце ледь пробивалося крізь напівзакриті жалюзі, залишаючи на підлозі тонкі смуги світла.

Психолог переглянув свій записник.

11:00 — Вікторія, 24 роки.

Рівно об одинадцятій у двері постукали.

— Заходьте.

До кабінету увійшла молода дівчина.

Вона була невисока, з довгим світлим волоссям і дуже охайно вдягнена. У руках тримала невелику сумку, яку поставила біля крісла.

— Добрий день.

— Добрий день. Сідайте, будь ласка.

Вікторія сіла й склала руки на колінах.

— Як я можу до вас звертатися?

— Вікторія.

— Приємно познайомитися, Вікторіє.

Вона усміхнулася.

— Мені сказали, що я повинна навчитися думати про себе.

— Хто сказав?

— Усі.

— А ви хочете?

Вікторія замислилася.

— Не знаю.

— Чому?

Вона знизала плечима.

— Мені здається, що якщо я почну думати про себе, то стану егоїсткою.

Психолог уважно подивився на неї.

— Розкажіть мені про свій звичайний день.

— Я прокидаюся о сьомій. Готую сніданок для мами. Потім іду на роботу. Після роботи купую продукти, забираю молодшого брата з тренування, допомагаю йому з уроками. Увечері телефоную бабусі.

— А потім?

— Прибираю вдома.

— А коли ви відпочиваєте?

Вікторія тихо засміялася.

— Я не знаю.

— А коли востаннє робили щось тільки для себе?

Вона задумалася.

— Минулого року купила собі сукню.

— І що?

— Мама сказала, що краще було б купити щось для дому.

Вона опустила очі.

— Тому я повернула її.

Психолог на мить замовк.

— Ви часто так робите?

— Що саме?

— Відмовляєтеся від власних бажань, якщо комусь вони не подобаються.

Вікторія повільно кивнула.

— Майже завжди.

— Чому?

— Бо не хочу нікого засмучувати.

Вона зробила паузу.

— Коли я була маленькою, мама часто казала: «Ти хороша дівчинка, коли слухаєшся».

Психолог кивнув.

— І ви вирішили, що хороша дівчинка — це та, яка завжди робить те, чого хочуть інші?

— Так.

Вікторія вперше за весь сеанс подивилася прямо на нього.

— Я навіть не знаю, що буде, якщо одного дня скажу «ні».

— Можемо перевірити.

— Як?

— Сьогодні.

Вона здивовано підняла брови.

— Сьогодні ввечері зробіть одну маленьку річ, яку хочеться саме вам.

— Але...

— Без дозволу.

Вікторія замовкла.

Це слово здалося їй майже чужим.

— І якщо хтось буде незадоволений?

— Тоді ви вперше дізнаєтеся, що чужа незадоволеність не означає, що ви зробили щось погане.

Вікторія опустила очі.

На її обличчі з'явилася ледь помітна усмішка.

Можливо, сьогодні ввечері вона вперше купить собі не те, що потрібно комусь.

А те, що хочеться їй.

Вікторія ще кілька секунд дивилася на свої руки.

— А якщо я не знаю, чого хочу?

— Тоді почнемо саме з цього.

— З чого?

Психолог узяв чистий аркуш.

— Я називатиму різні речі, а ви говоритимете перше, що приходить у голову. Не «правильно» і не «неправильно». Просто ваша відповідь.

Вікторія кивнула.

— Куди б ви поїхали просто зараз, якби ніхто не міг вам нічого заборонити?

— До моря.

Відповідь прозвучала миттєво.

Вона сама здивувалася.

— Коли востаннє там були?

— У дитинстві.

— З ким?

— З батьками.

— Хотіли б поїхати знову?

Вікторія усміхнулася.

— Дуже.

Психолог записав щось на аркуші.

— Що ви любите їсти?

— Пасту.

— А що зазвичай готуєте?

— Те, що любить сім'я.

— Яку музику слухаєте?

Вікторія задумалася.

— Не знаю.

— Не знаєте?

— Я слухаю те, що слухають інші.

Психолог відклав ручку.

— Бачите, Вікторіє? Ви знаєте, чого хочете. Просто дуже давно не давали собі права це сказати.

Вона дивилася на аркуш.

На ньому з'явилися прості слова:

Море. Паста. Тиша. Подорожі. Книги. Танці.

— Я навіть забула, що люблю танцювати, — тихо сказала вона.

— Чому перестали?

— Мама сказала, що це несерйозно.

— А ви погодилися?

— Мені було п'ятнадцять.

Психолог кивнув.

— У п'ятнадцять ми часто віримо словам тих, кого любимо.

Вікторія провела пальцем по напису «танці».

— Знаєте, що я зараз зрозуміла?

— Що?

— Я все життя намагалася бути хорошою донькою.

Вона зробила паузу.

— Хорошою сестрою. Хорошою онукою. Хорошою працівницею.

Її голос став тихішим.

— Але я ніколи не намагалася бути хорошою Вікторією.

У кабінеті запала тиша.

— І, мабуть, навіть не знаю, як це.

— Навчитися можна.

— А якщо комусь не сподобається моя нова версія?

— Тоді це буде їхня думка, а не ваш вирок.

Вікторія вперше за весь сеанс засміялася.

— Мені здається, я хочу зробити щось страшне.

— Що саме?

— Сьогодні після роботи не піду додому одразу.

— І куди підете?

Вона подумала.

— У танцювальну студію. Хочу просто подивитися.

Психолог усміхнувся.

— Це хороший початок.

Вона взяла сумку й підвелася.

У дверях Вікторія раптом зупинилася.

— Дякую.

— За що?

Вона усміхнулася.

— За те, що сьогодні вперше за багато років ви запитали мене не «що потрібно зробити?», а «чого хочеш ти?»

Двері зачинилися.

Психолог залишився сам.

Він подивився на порожнє крісло й подумав про те, скільки людей щодня живуть правильно.

І як мало з них насправді живуть своїм життям.