Сеанс 9. Хлопець, який не пробачив батька

Надворі вже зовсім стемніло.

У кабінеті горіла лише настільна лампа, відкидаючи тепле світло на дерев'яний стіл. Годинник показував майже сьому.

Психолог переглянув записи й почув стукіт у двері.

— Заходьте.

До кабінету увійшов хлопець років двадцяти двох.

Він був високий, худорлявий, у чорній куртці та з рюкзаком за плечима. Здавалося, він прийшов сюди не для розмови, а для того, щоб якомога швидше виконати неприємний обов'язок і піти.

— Добрий вечір.

— Добрий вечір. Проходьте.

Хлопець сів у крісло, але рюкзак не зняв.

— Як я можу до вас звертатися?

— Артем.

— Приємно познайомитися, Артеме.

Він кивнув.

— Мама сказала, що мені треба поговорити з психологом.

— А ви самі так думаєте?

— Ні.

— Чому прийшли?

Артем на кілька секунд замовк.

— Бо вона сказала, що я злюся на батька.

— Ви злитеся?

— Так.

Відповідь прозвучала настільки швидко, що психолог навіть не встиг поставити наступне запитання.

— За що?

Артем усміхнувся, але в цій усмішці не було нічого веселого.

— За все.

Він нарешті зняв рюкзак і поставив його біля крісла.

— Він пішов, коли мені було десять.

— Пішов із сім'ї?

— Так.

Артем подивився у вікно.

— Просто одного дня зібрав речі й поїхав.

— Він щось пояснив?

— Сказав, що йому потрібно пожити для себе.

Психолог мовчав.

— Я тоді не зрозумів, що це означає, — продовжив Артем. — Я думав, що він повернеться через день. Потім через тиждень. Потім через місяць.

Він гірко всміхнувся.

— А потім перестав чекати.

— Ви підтримували з ним зв'язок?

— Іноді він телефонував.

— І що говорив?

— Запитував, як справи. Як школа. Чи вступив я.

Артем стиснув кулаки.

— Наче він був якимось далеким знайомим.

— А ви що йому відповідали?

— «Нормально».

— Чому?

Хлопець подивився прямо на психолога.

— Бо я хотів, щоб він зрозумів, що він мені більше не потрібен.

Пауза.

— Але це було неправдою?

Артем відвів погляд.

— Так.

Він довго мовчав.

— Я чекав його на кожному своєму дні народження.

Психолог нічого не сказав.

— Навіть коли мені виповнилося вісімнадцять. Я думав, що він хоча б цього дня прийде.

— Прийшов?

— Ні.

Артем засміявся.

Цього разу сміх був коротким і гірким.

— Зате наступного ранку прийшов кур'єр. Букет від нього.

— Що ви зробили?

— Викинув.

— Чому?

— Бо не хотів квітів.

Він витер очі долонею.

— Я хотів батька.

У кабінеті стало тихо.

Це було перше речення, яке Артем сказав без злості.

Лише з болем.

— Я досі його ненавиджу, — прошепотів він. — Але іноді думаю...

Він замовк.

— Про що?

Артем опустив голову.

— Що, можливо, я все ще хочу, щоб він одного дня прийшов і сказав: «Пробач».

Психолог уважно подивився на нього.

— А якщо він ніколи цього не скаже?

Артем заплющив очі.

І вперше за весь вечір його обличчя перестало бути сердитим.

Воно стало просто дитячим.

— Тоді я не знаю, як мені перестати чекати.

Артем сидів нерухомо.

Здавалося, він сам злякався власних слів.

— Я стільки років кажу, що мені байдуже, — продовжив він. — Усім. Мамі. Друзям. Навіть собі.

— А вам байдуже?

— Ні.

Відповідь прозвучала майже пошепки.

— Я хочу його ненавидіти. Це простіше.

— Чому?

Артем задумався.

— Бо якщо я його ненавиджу, мені не потрібно визнавати, що я сумую.

Психолог кивнув.

— А за ким саме ви сумуєте?

Хлопець підняв очі.

— Не знаю.

Він замислився.

— Мабуть, за тим батьком, якого в мене ніколи не було.

У цих словах було щось особливо болюче.

Бо іноді найважче оплакувати не людину, яку ми втратили.

А людину, якою вона могла бути для нас.

— Коли ви згадуєте дитинство, що пригадуєте найчастіше? — запитав психолог.

Артем ледь усміхнувся.

— Як ми їздили на риболовлю.

— Ви з батьком?

— Так.

— Вам подобалося?

— Я ненавидів риболовлю.

Психолог усміхнувся.

Артем теж.

— Але тато казав, що чоловіки повинні вміти чекати.

Він замовк.

— Ми сиділи біля озера майже чотири години. Я постійно хотів додому. А він сміявся й казав: «Ще трохи».

— І ви зловили рибу?

— Ні.

Артем тихо засміявся.

— Але коли ми поверталися, він купив мені морозиво.

Його усмішка швидко згасла.

— Я пам'ятаю це до сьогодні.

Психолог уважно слухав.

— Артеме, чи можливо, що частина вашої злості пов'язана не лише з тим, що він пішов?

— А з чим?

— З тим, що хороших спогадів було достатньо, щоб ви продовжували чекати його повернення.

Артем замовк.

Потім повільно кивнув.

— Так.

Він опустив голову.

— Я ненавиджу, що досі пам'ятаю його добрим.

Це зізнання прозвучало майже беззвучно.

— Вам не потрібно обирати між любов'ю та злістю, — сказав психолог. — Ви можете бути одночасно розчарованим, ображеним, злим і все одно любити свого батька.

Артем витер сльозу.

— Але хіба це не означає, що я його пробачив?

— Ні.

— Тоді що означає пробачити?

Психолог трохи помовчав.

— Іноді пробачення — це не сказати: «Ти не зробив мені боляче».

— А що тоді?

— Сказати: «Ти зробив мені боляче. Я цього не заслужив. Але я більше не хочу, щоб твій вчинок визначав моє життя».

Артем довго дивився на нього.

Вперше за багато років йому здалося, що пробачення може бути не подарунком батькові.

Можливо, воно могло стати подарунком самому собі.