Сеанс 3. Жінка, що жила чужими мріями

За вікном повільно падав сніг.

Він вкривав місто білою ковдрою, ніби намагався приховати все, що люди роками носили у своїх серцях.

У кабінеті було тепло. На полиці тихо цокав старий годинник, а аромат свіжозавареного чаю змішувався із запахом книжок.

О десятій ранку у двері несміливо постукали.

— Заходьте.

До кабінету увійшла жінка років сорока. Вона була елегантно вдягнена: темне пальто, акуратно вкладене волосся, дорогий годинник на зап'ясті. Здавалося, що в її житті все на своїх місцях.

Але лише здавалося.

Вона сіла в крісло й одразу поклала сумку на коліна, міцно вчепившись у неї обома руками.

— Доброго дня.

— Доброго дня. Мене звати Олександр. А як я можу звертатися до вас?

— Олена.

— Приємно познайомитися, Олено.

Жінка лише ледь кивнула.

Її погляд ковзав по кімнаті, ніби вона шукала хоч щось, за що можна було б зачепитися.

— Це мій перший візит до психолога, — сказала вона після довгої паузи.

 — Якщо чесно, я досі не впевнена, що це має сенс.

— Чому ви все ж прийшли?

Олена всміхнулася. Усмішка була красивою, але дивно порожньою.

— Бо одного ранку я прокинулася й зрозуміла, що не хочу вставати з ліжка.

— Це сталося вперше?

— Ні.

Вона опустила очі.

— Просто вперше я чесно собі в цьому зізналася.

Психолог не поспішав із висновками.

— Розкажіть мені про себе.

Олена тихо засміялася.

— Ось у цьому й проблема.

Вона зробила паузу.

— Я не знаю, хто я.

У кімнаті запанувала тиша.

— Я дружина. Мама. Донька. Керівниця відділу. Людина, яка завжди приходить на допомогу. Людина, яка ніколи нікого не підводить.

Вона глибоко вдихнула.

— Але якщо забрати всі ці ролі... я не знаю, хто залишиться.

Психолог уважно дивився на неї.

— Коли ви востаннє робили щось лише тому, що цього хотіли саме ви?

Олена насупилася.

Вона шукала відповідь.

Хвилину.

Другу.

Потім тихо сказала:

— Не пам'ятаю.

Вона не брехала.

Вона справді не пам'ятала.

Можливо, тому що останній раз це було дуже давно.

Ще тоді, коли вона дозволяла собі мріяти.

Психолог зробив коротку нотатку у своєму блокноті, але майже одразу відклав ручку.

— Олено, ким ви мріяли стати в дитинстві?

Вона ледь усміхнулася.

— Дивне запитання.

— Чому?

— Бо мені його ніхто не ставив уже дуже багато років.

Жінка сперлася на спинку крісла.

— Я любила малювати. Могла годинами сидіти з альбомом. Малювала дерева, людей, старі будинки... Навіть вигадувала для них історії.

— І що сталося потім?

Усмішка згасла.

— Мама казала, що художники не заробляють. Тато говорив, що потрібна "серйозна професія". Вони хотіли для мене найкращого.

— А чого хотіли ви?

Олена мовчала.

Потім тихо відповіла:

— Щоб хоча б раз мене запитали.

Її голос затремтів.

— Коли настав час вступати до університету, документи вже були готові. Я просто підписала їх. Після випуску влаштувалася на роботу. Потім вийшла заміж. Народила дітей. Купили квартиру. Машину. Дачу.

Вона сумно всміхнулася.

— З боку це виглядає як історія успішної людини.

— А зсередини?

Олена повільно провела пальцями по обручці.

— Зсередини... це життя, у якому я весь час ставила галочки навпроти чужого списку бажань.

У кабінеті стало тихо.

— І знаєте, що найстрашніше?

Психолог уважно подивився на неї.

— Я так довго жила для інших, що тепер боюся відповісти навіть на найпростіше запитання.

— Яке саме?

Вона заплющила очі.

— Чого хочу я?

Її слова розчинилися в тиші.

Психолог не поспішав порушувати її.

Іноді найважливіша відповідь народжується не в момент, коли людина починає говорити.

А в момент, коли вона вперше наважується поставити собі правильне запитання.