Розділ 5.

Найбільший страх мене охопив тоді, коли я наблизилась до дверей четвертого відділення поліції. По старій пам’яті я знала, що Володимир працює в іншому кінці міста, але тривога взяла гору.  Ноги ступали одна за одною наближаючись до кабінету слідчого. На дверях вивіска: Жаров Ігор Васильович. Аж легше стало від побачених літер.

Тепер мої дії були впевненіші. Тук тук і я зайшла всередину кабінету.

- Доброго дня, Ігоре Васильовичу, - згадуючи його ім’я промовила я.

Сивий чоловік, років за п’ятдесят, відірвався від свого журналу, в який уважно щось записував. Він невдоволено подивився на мене і пробурчав:

- Що ж вас привело в ці стіни, панянко?

Потім опустив голову і продовжив робити свої записи.

- Квартиру моєї матері пограбували і викрали цінну картину, - починаю брехати про цінність картини, аби цей чоловік нарешті відірвався від своїх паперів.

- А чому ваша матір сама не заявила про крадіжку? – вигинаючи брови запитав слідчий.

- Тому що після побаченого, в неї прихопило серце і вона в лікарні, - сухо випалила я.

Зморшка на його чолі знову стала виразніша, а погляд надто гострий.

- Ви проживаєте з матір’ю разом? – раптом запитав він.

- Ні, я три роки жила в Одесі. Тільки декілька днів тому, як повернулась. А яке це має значення?

- Послухай дівчинко, заяву повинна написати потерпіла, а не зрозуміло хто, - прогарчав він. Наша розмова мені не подобалась дедалі більше. Я навіть пошкодувала, що прийшла сюди.

- Взагалі то я - її рідна донька! – обурено промовила я. – І ви приймете мою заяву, інакше я буду скаржитись на вас.

Він пильно подивися на мене розуміючи, що я не жартую, витяг аркуш паперу, ручку і показово кинув на стіл.

- Пиши! – пробурчав цей нахаба, закриваючи свій журнал. – Коли закінчиш писанину, заяву лишиш на столі.

- Як це, на столі? – знову обурилась я. – Хіба ви не повинні її зареєструвати? – кинула йому, зупиняючи біля виходу.

Його очі закотилися під самий лоб від моїх слів. Він вхопився за дверну ручку принизливо дивлячись на мене.

- І звідки ви беретеся на мою голову? – тяжко видихаючи промовив слідчий. – Я повернуся з обідньої перерви і обов’язково її зареєструю, довіртеся, - договорив він і гримнув дверима.

Супер. Я думала, тільки в фільмах все робиться через зад. А ні….  В житті ще набагато гірше.

Заповнюючи необхідні поля я картала себе за те, що послухала маму і приперлася сюди. Скоріше за все, моя заява, до вечора лежатиме в смітнику. Якось не побачила я ентузіазму в очах цього слідчого.

Хоча, насправді, мені байдуже. Я ж зробила все так, як просила мама. Моя совість перед нею чиста. Мабуть. Тільки на серці надто важко.

Можливо, якби я була б поруч нічого такого не сталося. Ні крадіжки, ні проблем з серцем. Тепер треба виправляти помилки.

Мої терзання порушили важкі кроки, які впевнено доносились з коридору. Мабуть, слідчий все ж таки, не безнадійний. За мить, двері кабінету відчинились і до мене линув грубий чоловічий голос:

- Жаров вже зовсім знахабнів? Де його чорти носять і чому ви знаходитесь в кабінеті одна?

Я все ще сиділа нерухомо, схиляючись над аркушем, який дав мені слідчий. Хвилясті локони спадали, закриваючи моє обличчя. Я боялася підвести голову, щоб не виправдати своїх найстрашніших здогадок.

Очі таки поповзли вгору окреслюючи постать чоловіка, який все ще стовбичив у дверях. Серце шалено сіпнулось відбиваючись різким ударом. Завмерший страх злічив всі мої ребра по черзі.

Зустріч, якої я так боялася відбулась, і тепер, я не мала ані найменшого поняття, як звідси вибратись.

- Він пішов обідати, - ледве вичавила з себе слова, які застрягли в горлі і підвела голову.

Володимир став ще мужнішим і надто серйозним. Ті ж самі різкі риси обличчя, прямий ніс і суворий погляд. Судячи з його погонів від дослужився до майора, просуваючись по службовій драбині.

Він обвів мене своїм крижаним поглядом, кадик сіпнувся, а рука нервово торкнулася підборіддя.

Володимир поволі зайшов в середину і зачинив двері. Він обійшов стіл слідчого і різко опустився в його крісло не відриваючи погляду від мене.

Хотіла б я знати, що твориться в голові цього чоловіка. Він просто виїдав мене своїми очима, не даючи змоги на порятунок.

- Несподівана зустріч, чи не так, Вікторія Ярославська? – зухвало, і по складах промовив моє ім’я він, від чого я здригнулася. Нервово ковтнула, заклякаючи, ніби мене паралізувало.

Те що він знав моє нове ім’я загнало мене в глухий кут. Звідки? І як давно?

Я винувато опустила очі, відчуваючи, що зараз буде довга і неприємна розмова, від якої не втекти.

- Звідки ти дізнався моє ім’я? – якось невпевнено запитала я. Не здивуюсь, якщо він не стане відповідати.

Володимир з насмішкою вигнув брови просвердлюючи своїм гострим поглядом і похитав головою.