Розділ 1: Пасажирське сидіння

Перон зустрів Беатрісу пронизливим осіннім вітром і запахом мокрого асфальту. Вона міцніше стиснула ручку своєї валізи, вдивляючись у натовп. Мати обіцяла, що її зустріне «син Артура», її нового вітчима. Мати описувала його як «дуже самостійного та ділового хлопця», але Беатріса не очікувала побачити його.

Він стояв трохи осторонь від потоку пасажирів, прихилившись плечем до чорного, хижого на вигляд матового позашляховика. Чорна шкіряна куртка, важкі черевики, впевнена, трохи розслаблена постава людини, яка нікуди не поспішає, бо весь цей світ і так крутиться навколо неї. Коли Беатріса підійшла ближче, він нарешті відірвав погляд від екрана свого телефона. Очі кольору темного бурштину просканували її з голови до ніг за долю секунди.

— Беатріса? — його голос прозвучав низько, з легкою хрипотою, майже ліниво.

— Так. А ти, отже, Домінік? — вона намагалася, щоб її голос звучав максимально впевнено й професійно, як на іспитах в університеті.

Замість відповіді він просто забрав із її рук важку валізу. Легко, ніби вона нічого не важила, закинув її в багажник і кивнув на пасажирське сидіння:
— Сідай. Холодно.

Коли вони виїхали з привокзальної площі, в салоні запанувала тиша, що тиснула на вуха. Салон пахнув дорогою шкірою, чоловічим парфумом із нотками тютюну та чимось невловимо небезпечним. Домінік впевнено вів машину, тримаючи кермо однією рукою, а кутики його губ злегка піднялися в глузливій посмішці.

— Що? — не витримала Беатріса, повернувшись до нього.
— Нічого, — кинув він, не зводячи очей з дороги. — Просто думаю, на скільки тебе вистачить у нашому будинку, принцесо. Ти ж у нас правильна дівчинка, майбутній юрист? Конспекти, закони, правильні хлопчики...
— Моє навчання — це моя справа, — відрізала вона, відчуваючи, як щоки починають палати від обурення. — І я не принцеса. Нам доведеться жити під одним дахом, тому давай просто поважати кордони одне одного.

Домінік раптово крутнув кермо, з'їжджаючи на узбіччя, і різко загальмував. Машина зупинилася під світлом самотнього ліхтаря. Він повільно повернувся до неї, схиливши голову, і занадто близько наблизився до її обличчя. Беатріса мимоволі втиснулася в сидіння, її пульс шалено прискорився.

— Кордони? — тихо перепитав він, і в його очах спалахнув небезпечний вогник. — Тоді запам'ятай перше правило, малеча: у цьому місті я сам створюю кордони. Не лізь у мої справи, не розпитуй, звідки в мене гроші, і не дивися на мене так, ніби я збираюся тебе пограбувати. І тоді ми, можливо, ладнатимемо. Домовилися?

Він легенько, майже невагомо, торкнувся кінчиком пальця її підборіддя, змушуючи дивитися прямо йому в очі, а потім знову перевів погляд на дорогу, увімкнув передачу й рушив з місця. Беатріса залишилася сидіти, затамувавши подих, чітко розуміючи: її спокійне, розплановане університетське життя щойно закінчилося.

Машина м'яко зупинилася на під'їзній доріжці перед великим двоповерховим будинком. Домінік заглушив мотор, але не поспішав виходити. Він кинув на Беатрісу короткий, оцінювальний погляд.
— Останнє попередження, принцесо. Маска «ідеальної родини» вдягається прямо зараз. Потерпи цю вечерю, а далі кожен сам по собі.

Беатріса нічого не відповіла, лише міцніше стиснула ремінь своєї сумочки.

Коли вони переступили поріг, будинок зустрів їх теплом, запахом запеченого м'яса з травами та гучним голосом матері Беатріси, Олени. Вона вибігла в коридор, витираючи руки об фартух, і одразу кинулася обіймати доньку.
— Беа, сонечко! Нарешті! Як доїхала? Домінік, ти не сильно її заколисав своєю швидкою їздою? — Олена з усмішкою подивилася на пасинка.

Домінік раптово змінився в обличчі. Зухвала, небезпечна посмішка зникла, поступившись місцем спокійній, майже ввічливій масці.
— Усе чудово, Олено. Твоя донька — зразковий пасажир, — спокійно відповів він і, підмигнувши Беатрісі так, щоб мати не помітила, підняв її валізу по сходах.

За обіднім столом панувала атмосфера піднесеного свята. Артур, батько Домініка — кремезний чоловік із втомленими, але добрими очима — постійно підливав усім сік, розпитував Беатрісу про університет та її майбутню юридичну практику.
— Ми дуже раді, що ти тепер з нами, Беа, — щиро сказав Артур. — Домініку давно не вистачало компанії. А то він усе сам, усе в якихось своїх справах... До речі, сину, як твій бізнес? Останнім часом ти пізно повертаєшся.

Беатріса затамувала подих і крадькома подивилася на Домініка, який сидів прямо навпроти неї. Він повільно прокручував у руці склянку з водою. Його погляд зустрівся з поглядом Беатріси — пильний, гострий, ніби перевіряв, чи не збовкне вона чогось зайвого після їхньої розмови в машині.

— Усе під контролем, тату, — рівним голосом відповів Домінік, не зводячи очей з дівчини. — Звичайні контракти, постачання. Тобі нема про що хвилюватися. Беатріса от теж каже, що головне — це поважати чужі кордони. Правда, сестричко?

Останнє слово він вимовив з ледь помітним наголосом, від якого в Беатріси по спині пробігли сироти. Вона відчула, як під столом його важкий черевик випадково — чи навмисно? — зачепив її ногу. Вона швидко прибрала коліно, відчуваючи, як щоки починають зрадницьки палахкотіти.

— Так, звісно, — тихо промовила вона, опустивши очі в тарілку. — Головне — не лізти не в свої справи.

Вечеря тривала, батьки про щось весело гомоніли, але для Беатріси простір звузився до цієї кімнати та хлопця навпроти. Вона чітко розуміла: під цим мирним дахом щойно розпочалася тиха, нікому не помітна війна. І правила в ній установлює точно не вона.