Розділ 11.

Палій знайшов осторонь шляху невеличке, я б навіть сказав — крихітне озерце, яке невідомо звідки взялося посеред рівного, мов стіл, степу. Усього якихось чотири метри в діаметрі. Зате не болотяне. Наче чаша. Зарослими травою берегами можна було підійти просто до води. Чистої й прозорої. Було навіть видно, як маленькі джерельця ворушать піщинки на дні.

Отаман звелів спішитися, напитися, напоїти коней, а заодно наповнити баклаги. Хто знає, коли ще трапиться така нагода. Там, де пройшов обоз, води майже не залишалося, а якщо й була, то така каламутна, що більше скидалася на багнюку.

Вода в озерці, попри спеку, виявилася крижаною, аж зуби заломило. Видно, джерело пробилося на поверхню з дуже великої глибини. Такі ще називають артезіанськими.

Коні теж охоче занурювали морди у воду, але, зробивши кілька ковтків, обурено фиркали й трясли головами.

Скориставшись зупинкою, дали їм із пів години поскубти траву, а заразом і самі ноги розім'яли.

Козакам, може, воно й ні до чого, а я із задоволенням походив на власних двох. Скакати в сідлі — не на м'якому стільці сидіти. М'язи весь час напружені. Майже як на велосипеді педалі вгору крутити. З незвички давно б і сідниці повідбивав, і мозолів натер. Але поки голова була зайнята викладанням легенди про «моє» минуле, тіло якось саме давало собі раду з верховою їздою.

— Сон можеш пропустити… — усміхнувся отаман, легко злітаючи в сідло. — Ми й самі з вусами. Розуміємо, що козакові сниться після солодкого поцілунку. Тим паче, що, як на мене, найцікавіше сталося вже після пробудження. Вгадав?

— Сну, власне, й не було, — зітхнув я. — Ледве почав засинати, як почулося чиєсь сопіння, зашелестіло сіно, а тоді на мене навалилося відразу кілька чоловік. Спритно заткнули рота й міцно зв'язали руки й ноги. А наостанок натягли на голову лантух чи торбу.

— Чогось такого я й чекав, — задоволено кивнув Лунь. — Коли пхаєшся в чужі справи, так воно зазвичай і закінчується. Дивно тільки, що тебе одразу не прирізали. Але раз ти досі живий, значить, викрутився. Еге ж?

— Не одразу… Мене стягли вниз, трохи покопали. Але так, для годиться, без душі. Потім підвели й кудись понесли. За якийсь час зупинилися. Щось прив'язали до ніг. Розгойдали й кинули у воду. Незадовго до того, як ми звернули до садиби, карета переїхала міст через річку. От у неї мене й відправили.

— Зв'язаного по руках і ногах? — уточнив отаман, усміхаючись на весь рот. — Та ні, я нічого… Просто нагадую. Раптом ти забув?

— Не вірите, значить? — зробив я ображений вираз.

— Віримо, віримо! — дружно загомоніли козаки. Навіть Палій кивнув. — Це в нас отаман, як Хома Невіруючий. Поки «персти в рани не вкладе», в усьому сумнівається.

— Гаразд, — махнув нагайкою той. — Бреши далі. Так хоч веселіше їхати. А ви, — показав тією ж нагайкою на хлопців, — не тільки ґав ловіть, а й довкола поглядайте. Трава висока. Татарин у ній — що птах у небі. Аркан вилетить — і кліпнути не встигнете.

— Та пильнуємо ми, батьку, не сумнівайся, — козаки показово закрутили головами. — Та й Семен насторожі. Палій цвіркуна не проґавить, не те що бусурман.

— Добре… Ну, не тягни вола за те, чого в нього немає, — це вже до мене. — Як на берег вибрався? Водяник допоміг чи, може, русалки?

— Усе простіше. У мене в чоботі ніж був. Оцей… — я показово витяг його з-за халяви й показав усім. Звідки козакам знати, що я його лише кілька годин тому у мертвого татарина забрав. — Відрізав камінь, виринув. Потім звільнив ноги. А плаваю я, як окунь. Тож жодних чудес. Вибрався на берег, сів і замислився. Хто ж це мене і за що?

— Здогадався?

— Авжеж… Я хоч і не безгрішний. Отець Дем'ян часто накладав на мене єпитимію. Але всі ті сусіди, котрі ловили мене зі своїми доньками на сіннику, лишилися далеко. Тож здогадатися було неважко. Позбутися мене хотів той, кому я завадив у лісовому нападі. А якщо так, то моя красуня й досі в небезпеці. І я мав її неодмінно попередити.

— Моя наука, — прогудів Полупуд. І хоч те що я сам урятувався з халепи, ще задовго, як зустрів Василя, це нікого не збентежило. Ну а я промовчав. Мені не шкода, а козакові приємно.

— Одне слово, обтрусився, як міг відтиснув одяг і побіг до маєтку. Я ще вдень помітив, що стайня стоїть близько до паркану. Тож легко видерся на нього саме там. Із паркану переліз на дах стайні. Звідти — на клуню. Від клуні до будинку було якихось чотири метри. А подвір'ям уже ходили озброєні списами пахолки. Слава Богу, собак не спустили. Оті б мене відразу винюхали. Згадав, що там, де влаштовувався спати, бачив змотану кільцями мотузку. Повернувся, тихенько розсунув в’язаний очерет на даху й заліз усередину. Мотузка виявилася на місці… А закинути її на гребінь даху з кількох метрів — навіть кривий зміг би.

— Це так… — Лунь багатозначно поплескав долонею по аркану, що висів біля сідла. — Покажеш при нагоді своє вміння. Нехай хлопці повчаться. Бо вони з двох кроків не щоразу й кілок, у землю забитий, упіймати можуть.

Це він даремно. Аркан я кидати вмів. Колись давно брав уроки в одного майстра в цирку. Правда, в іншому житті, та й минуло чимало часу. Але уміння безслідно не зникає… мабуть?

— Неодмінно… Або й сам у них повчуся. Все-таки великий терем заарканити легше, ніж тоненький кілок, — віджартувався я під схвальний гул козаків. — Одне слово, перебрався з клуні на дах тераси. І ось тут мені нарешті пощастило…