Розділ 10.

— Дякую за добре слово… — я підвівся й зобразив уклін. — Відтоді, як батько навчив мене тримати шаблю, завше мріяв потрапити на Запорожжя й вступити до товариства Січового. Та, видно, доля забажала вести мене туди такими манівцями, що жоден кобзар такої історії не вигадає.

Полупуд на таку промову лиш очима закліпав, зате решта козаків зацікавлено перезирнулися. Уміння розповідати цікаві історії цінувалося серед запорожців не менше, ніж військова звитяга. Останньою козаків важко було здивувати — тут кожен другий, не рахуючи першого, готовий хоч із самим чортом шаблі схрестити. А от складно говорити більшість із них, колишніх селян, не вміли. Тому грамотних людей шанували високо, і генеральний писар на Запорожжі був четвертою людиною після кошового отамана, генерального судді та осавула.

— А ми нікуди й не поспішаємо… — багатозначно мовив Лунь, погладжуючи вуса.

— Ви, може, й ні… А мені квапитися треба.

— І куди ж, якщо дозволиш спитати? — невдоволено насупився отаман, який, схоже, не звик, щоб йому перечили. Особливо жовтодзьобі новики.

— Полонених із неволі визволяти…

Якби тієї ж миті серед чистого неба вдарила блискавка й загримів грім, козаки, мабуть, здивувалися б менше. Зате Полупуд на цей раз уже схвально кивнув. Бо єдиний серед усіх розумів, куди я веду.

— Так, так… — смикнув себе за вуса Лунь. — Ану, хлопче, присядь рядком, та й поговоримо ладком. Яких це бранців ти визволяти зібрався?

Схоже, клюнули. Тепер головне підсікти так щоб не зірвалися.

Я знову опустився на своє місце.

— Тих, із ким в одному ясирі йшов. Мені пощастило визволитися, а їх, бідолашних, погнали далі. Як же я можу покинути їх напризволяще? Не знаю, чи зможу самотужки визволити сіромах, але якщо навіть не спробую — як потім людям у вічі дивитимуся? Не можу просити, але від допомоги б не відмовився.

— Просто так за людей піклуєшся, чи є серед них хтось найдужче важливий?

— Дівчина його, Олеся, — відказав за мене Полупуд. — Але не лише про неї мова. Петрові не вперше людей з полону визволяти. Має досвід. От і нетерпеливиться йому.

— Ну, визволяти ясир ні для кого з нас не дивина, — потис плечима сивий отаман. — Але ж то не означає, пхати голову у зашморг. Чув, не знаючи броду — не лізь у воду. Це і на нашому боці нелегка справа, а ти, як я розумію, хочеш у бусурманську землю йти.

— Не складно здогадатися, — потис я плечима, — як на межі стоїш. За рікою землі орди, тож вибір не великий.

— Дівчина, кажеш… Гм… І я так розумію, погодимося ми чи ні, ти все одно за нею підеш?

— Так.

— Не сам, — знову озвався Полупуд.

— І ти теж? — здивовано протяг Лунь. — Гм… Ну, цьому пуцьвірінку не дивуюся. Кров гаряча… кохання. А ти? Хіба не розумієш, що то дорога в один бік?

— Бог не видасть, свиня не з’їсть. А Петра самого не залишу. Він мені вже двічі… чи тричі… трясця, уже й з рахунку збився… життя врятував. І Олеся мені якби не чужа. Тож, батьку отамане — вибирати не доводиться. Якщо самого себе поважати хочу.

Полупуд говорив просто, без натяку, але Лунь насупився. Бо ж і він зі своїми хлопцями тепер завдячував, як не життя то волю, Ангелу. Тому з подальшими словами не квапився. А як заговорив, то запитав цілком буденно:

— І давно обоз пройшов?

— Понад добу тому.

— Так, — підтвердив Палій. — Я дивився сліди біля броду. Якийсь загін переправився тут не пізніше, ніж учора вранці.

— І великий обоз? — глянув Лунь на слідопита.

— З пів сотні возів. Не менше. І вершників близько сотні…

— Багато, — замислився сивий.

— Тому й не прошу допомоги, батьку-отамане, — зітхнув я. — Навіть якби нас тут утричі більше здолати вам такого великого загону…

— А удвох з Полупудом подолаєте… — пробурмотів Лунь. — Помовч. Треба поміркувати.

Треба — то треба. Я дістав люльку, котру, як пам’ять підказала, переніс із собою з попереднього життя, набив її тютюном, викотив із вогнища жарину й розкурив.

Зробив першу затяжку і навіть трохи поплив. Куріння, звісно, шкідлива звичка, здатна нагородити організм цілим букетом неприємних, а то й смертельних хвороб. Але ж як добре ось так затягнутися, даючи бодай хвилинний перепочинок душі й думкам.

Та й щодо його шкідливості ще можна посперечатися.

То в моєму колишньому світі, де вже не лишилося нічого по-справжньому чистого — ні води, ні повітря, а продукти, які ми їмо, містять мало не всю таблицю Менделєєва, — крапля нікотину може стати тією останньою соломинкою, що переломить хребет імунітету. А тут, у майже первозданному світі, де ще ніхто не чув про парниковий ефект, викиди вуглецю, стічні води заводів і фабрик, фреон та інші капості цивілізації, де найнеприємніші запахи можна відчути хіба що біля чинбарні чи купи гною, — ковтка тютюнового диму організм навіть не помітить.

Точніше — оцінить і прийме прихильно.

— Ну, що скажете, хлопці? — отаман, схоже, вже прийняв рішення, але оголошувати його не поспішав. — Вертаємо додому? Чи спробуємо ще раз накрутити хвоста голомозим?