Розділ 9

Брід і справді виявився зовсім недалеко. Якби я від місця падіння пішов не вгору, а вниз за течією, то дістався б сюди менш ніж за годину. Тут крутий берег річки прорізала довга й глибока балка, утворивши пологий спуск до води. А ґрунт, який наносили талі сніги й весняні зливи, саме навпроти балки насипав щось на кшталт гребню. Річка, звісно, не мирилася з такою перепоною й старанно її розмивала, але все ж у цьому місці було значно мілкіше, тож можна було перебратися на інший берег, не пускаючись уплав. Хоч і не настільки мілко, щоб просто перейти чи переїхати, не злазячи з сідла. Особливо на низькорослих степових конях. Варто воді залоскотати їм черево — й вони цілком могли спробувати поплисти. І не біда, що при цьому занурять вершника у воду, гірше — якщо намочать тюки з награбованим добром. Хочеш не хочеш, а доводилося спішуватися й брати коней під вуздечки.

Саме цією обставиною й вирішив скористатися Полупуд. Він увесь час скорочував відстань, пригинаючись до гриви, щоб не було видно обличчя, а щойно побачив, що татари почали спішуватися, пришпорив коня й помчав до річки.

Побачивши це, людолови здивовано перезирнулися, й один із них щось вигукнув.

Полупуд не відповів. Та, зрештою, це вже й не мало значення.

Двісті метрів, що нас розділяли, кінь подолав за лічені секунди й з ходу збив грудьми одного з бусурман. Другого козак одразу ж зрубав.

Татарам знадобилося трохи часу, щоб отямитися, але й цих митей вистачило, аби Василь устиг зарубати ще одного ворога. Ошалілий від запаху крові кінь крутився, мов чорт, не даючи татарам схопити себе за вуздечку, але водночас заважав Полупудові завдавати точних ударів. Козак розмахував шаблею, немов пір'їною, рубаючи праворуч і ліворуч, та тепер, коли бусурмани оговталися від несподіванки, більшість ударів уже не досягала цілі.

Мало того, кілька людоловів відбігли вбік і взялися за луки.  І то вже були не жарти. Стрільцями вони були відмінними.

Ледве просвистіла перша стріла, Василь зіскочив із сідла, прикриваючись конем.

І тепер, коли зникла перевага вершника над пішим, а чисельна залишилася за татарами, козакові довелося б сутужно. Звісно, такий умілий воїн, звісно, просто так би не дався і дорого продав би життя, але перемогти сімох, двоє з яких лучники, він точно не зміг би.

Та на той час підоспіли ми. Я і Рудий.

Не відволікаючись ні на що, я кинувся до полонених. Видивився серед них сивого, швидко перерізав мотузки й простягнув шаблю.

— Дякую, друже… — скоромовкою кинув той, на бігу виписуючи клинком хитромудрі вісімки. Мабуть, розминав затерплі кисті.

А пес тим часом великими стрибками помчав до лучників. Ті, побачивши здоровенного пса з вишкіреною пащею, що летів просто на них, відразу змінили ціль, і стріли полетіли назустріч Рудому.

На жаль, стріляти татари таки вміли. Рудий жалібно заскавчав, коли одразу два загартовані вістря вп'ялися в його тіло, але не зупинився. Потужним стрибком злетів угору, упав на груди найближчого бусурмана, збив з ніг і з гарчанням вчепився іклами в горло.

Татарин у розпачі схопив пса руками за голову, намагаючись відірвати від себе, але сили стрімко залишали його разом із кров'ю, що хлюпала з розірваних ран.

Зате другий не розгубився. Майже впритул, із кількох кроків, він одну за одною всадив у Рудого ще дві стріли.

Тілом пса пробігла судома, але горла смертельного ворога він не відпустив. Так вони й залишилися лежати разом, у посмертному братанні змішуючи свою кров.

Кидок Рудого дав Василеві змогу вийти з укриття й, уже не побоюючись стріл, напасти на тих татар, що схопилися за шаблі.

І тоді я побачив, що таке справжнє мистецтво. Клинок у його руці виблискував швидше за блискавку. Здавалося, перед козаком кружляє сріблястий вихор. Натрапляючи на нього, шаблі людоловів безсило відлітали вбік, а коли вихор торкався когось із них, лунав крик болю й бризкала кров.

Тим часом до місця сутички підоспів і сивий. Козак також правильно оцінив розстановку сил і поспішив до другого лучника.

Мабуть, у його погляді чи на обличчі було щось таке, чого бусурман не витримав. Він кинув лук, метнувся до найближчого коня, злетів у сідло й, щосили поганяючи його, помчав геть.

Усе відбувалося так швидко, що я ледве встиг звільнити ще одного полоненого. Той не став лізти в бій. Очевидно, був певен, що товариші й без нього впораються. Натомість теж скочив у сідло найближчого коня й кинувся навздогін утікачеві-лучнику.

Поки я звільняв решту, бій уже скінчився. Полупуд витирав клинок об одяг убитого, а Лунь присів біля пса.

Відтягнув йому повіку, потім погладив по голові й підвівся.

— Геройський у тебе був пес, друже, — зітхнув із жалем.

— Це не мій, — машинально ляпнув я.

— Та невже? — здивувався сивий. — Пес не твій… Одяг із чужого плеча… Калений, де ти такого товариша відшукав?

— Відчепися, Луню… — відмахнувся той. — Краще запам'ятайте, братці, що звати його Петром. Відкликається теж на Ангела. Щоб знали, за чиє здоров'я свічку в церкві поставити, коли на Січ повернемося. І як первістків назвати, якщо настругати зумієте… А ще — то мій учень і приятель.