Розділ 8

Звички з минулого зіграли зі мною не те щоб злий, але досить прикрий жарт. Бажання викурити перед сном люльку розбилося об сувору житейську прозу. Забувши, що кресало — це не запальничка і не сірники, я необачно загасив багаття, облаштував собі постіль і лише після цього взявся за кисет. Набити люльку тютюном — невелика премудрість, а от розкурити її за допомогою кресала й кременю не вдалося. А ще якихось кілька хвилин тому в мене була ціла розсип гарячих жаринок. Трясця… Оце тобі вік живи — вік учись. І не забувай, що тут — не там.

Дивлячись, як Рудий розправляється з риб'ячою дрібнотою, знову захотілося запалити. Але розпалювати заради цього багаття не мало жодного сенсу. Отже, доведеться потерпіти. А найкращий спосіб відволіктися — подумати, що робити далі.

Власне кажучи, вибір невеликий. Або якось облаштовуватися самому, або шукати людей.

Перший варіант, якщо чесно, мене не надто надихав. Не готовий я до життя самітника. Та й місцевий клімат для цього не дуже придатний. Це Робінзон на тропічному острові, де літо триває цілий рік, та ще й маючи купу добра з розбитого корабля, міг без особливих труднощів облаштуватися на клаптику землі. А мені теплої пори відпущено небагато. Три-чотири місяці — і прийде осінь. З вітрами, дощами, багнюкою та сльотою. І якщо до її початку я не знайду сухого й теплого житла, то наступна зима стане останньою в моєму житті.

Можна, звісно, скориставшись досвідом предків, оселитися в якійсь печері. Але її ще спершу треба знайти… То чому б не поєднати пошуки? Якщо людей удасться знайти раніше, ніж відповідне місце для житла, — теж варіант. Як мене там зустрінуть і чи припаду до двору — зараз гадати немає сенсу. Поживемо — побачимо.

Звідси постає друге запитання: у який бік дибати?

Здавалося б, відповідь очевидна. Туди, звідки прийшов пес. Навіть якщо людей там уже не залишилося, цілком могли вціліти якісь будівлі. Усупереч поширеним вигадкам, людолови рідко спалювали села дотла. Підпалити одну-дві хати, щоб здійняти паніку, — це так. А палити все підряд не було жодного сенсу. По-перше, — хати спершу треба пограбувати. А по-друге, густий дим — найкращий сигнал тривоги. І ніколи не знаєш, хто опиниться поблизу й кинеться на допомогу. Зокрема, козацький роз'їзд. А чамбул із здобиччю — що вагітна жінка: неповороткий і повільний. Відірватися від переслідування важко. То навіщо самим себе викривати? Їхній інтерес простий: налетіти вихором, схопити, що вдасться, і так само непомітно щезнути. А не сурмити про себе на всю округу.

Але якщо зважити, в якому стані я знайшов пса, то йшов він по сліду дуже довго. Не один день… Отже, цілком можливо що і сотню кілометрів. Для мене це декілька днів дороги. Занадто далеко. Без підготовки в таку далечінь незнайомою місцевістю краще не вирушати. Втім, і зовсім відкидати думку не варто. Залишимо її про запас. Якщо за тиждень-другий нічого кращого не трапиться, можна буде й повернутися до цієї ідеї. До кінця літа вже якось дійду.

А поки що, всупереч учорашнім міркуванням, треба йти до броду. Звісно, з максимальною обережністю. І все ж саме біля переправи шанс зустріти людей значно більший. І не лише людоловів. Наприклад, купців. Або чумаків… Як уже пощастить.

Від глобальних роздумів відволікло гучне фиркання. Я озирнувся в той бік і ледве стримав сміх. Мого частування Рудому виявилося замало, і він, забравшись у одну із запруд, заходився ловити пащею риб'ячу дрібноту, сердито пирхаючи щоразу, коли вода потрапляла в ніс.

— Еге ж, брате, без рук незручно, — погодився я, зайшов у воду й кілька разів вихлюпнув на берег усе, що вдалося загребти. — Їж… тільки, не лусни.

Пес вдячно вильнув хвостом, але на моє безглузде під'юджування відповідати не став. Мовляв, ситий голодного не розуміє.

— Авжеж… Не голодували ви, пане, — задумливо кивнув я, дивлячись у воду.

Але саме тієї миті Рудий підвів голову — чи то прислухаючись, чи принюхуючись, — а тоді настовбурчив загривок і глухо загарчав.

— Тихо! — шикнув я пошепки у відповідь.

Швидко ступив уперед і вхопив пса за загривок. Про всяк випадок. Раптом зараз кинеться вперед і видасть мене з потрохами. А я поки що не готовий до спілкування з людьми. Принаймні не на їхніх умовах.

Пес не виривався. Лише тихо заскімлив.

— Та годі… Не так уже й сильно я тебе скубнув, — хмикнув я здивовано.

І відразу все зрозумів. Під долонею відчувалися злиплі від крові жмутки шерсті. Схоже, пса добряче вдарили чимось важким по голові.

Що ж, тепер усе стало на свої місця.

Під час нападу пес, звісно, кинувся захищати господарів. І отримав удар кінською щокою або чимось подібним. Удар був такий сильний, що він знепритомнів, тому його й не стали добивати… А коли отямився — пішов по сліду.

Тож поганий його стан пояснювався не лише голодом і спрагою, як я вирішив спочатку, а й наслідками тяжкої контузії. Або всім разом. Що, до речі, дуже суттєво скорочувало відстань до оселі його колишніх господарів. А отже, могло вкотре змінити мої плани.

Справді кажуть: хочеш розсмішити богів — розкажи їм про свої наміри.

Гаразд… Це потім. Зараз важливо зрозуміти, що саме насторожило Рудого. І наскільки це небезпечно особисто для мене.

— Тихо, Рудий! Ані звуку… — я обережно прибрав руку із загривка й провів долонею по лобатій голові. Пес і далі бурчав, мов трактор на холостих обертах, але з місця не рушав. Лише дивився приблизно в той бік, звідки ми з ним прийшли.