Розділ 7.

Неподалік від того місця, де я отямився, на урвищі оголився пласт блакитної глини. У далекому майбутньому це — сировина для виробництва алюмінію, а в моєму випадку — найкращий замінник миючих засобів. Підтягнув ближче весь одяг, попередньо добряче намочений у річці, й, не шкодуючи, рясно натер його глиною. Залишив трохи відмокати, а сам узявся за себе. Спершу просто ніжився на мілководді, чекаючи, поки відкисне піт та бруд, що встиг намертво в'їстися в шкіру. Потім довго зіскрібав його нігтями… Потім і сам обмазався глиною та зайшов глибше. Змивши все, нарвав добрий жмут різнотрав'я й розтер себе тим імпровізованим мочалом до червоного. Запах трав остаточно перебив колишнє амбре, і я нарешті відчув себе чистим.

До речі, поки мився, встиг оцінити власне тіло. А нічого так, не скривдили батьки. Сухорляве, м'язисте. Жодної краплі зайвого жиру. Зріст вищий за середній — десь метр вісімдесят. Плечі широкі, на руках грають біцепси, кубиків преса не роздивився, зате на дотик живіт твердий, мов камінь. Навіть кілька разів гепнув по ньому кулаком і залишився задоволений. З рештою теж повний порядок.

Волосатість — помірна. Тобто голову поголено наголо, на обличчі лише вуса та кількаденна щетина.

Поки закінчив із пранням, добряче зголоднів. Взяв дві сухі перепічки, знайшов місце, де у воді лежало каміння, й поклав їх відмокати. Мальок, яким буквально кишіла запруда, одразу накинувся на частування, але марно. Відщипнути, від твердого мов камінь тіста, бодай крихту йому не вдалося. Зате, спостерігаючи за цією метушнею, я подумав про дещо слушне. Не факт, що пощастить, але сидіти склавши руки теж не справа.

У дощові дні річка раз у раз ставала повноводнішою, утворюючи вздовж берегів невеликі заводі й заплави, порослі очеретом та осокою. Саме їх я й вирішив оглянути — раптом пощастить із уловом.

Перш ніж братися до риболовлі, підперезався шаблею. Як підказувала пам’ять, котра видавала інформацію не за необхідністю, а з власної примхи, тут такі часи, що якщо тебе застануть беззбройним, ризикуєш дуже швидко дізнатися, чого ти насправді вартий. Себто, скільки за тебе дадуть на найближчому невільничому ринку.

Ідея виявилася непоганою. Майже в кожній заводі аж кишіло рибою, щоправда, здебільшого не більшою за палець. З такої навіть юшки путньої не звариш. Та, відійшовши метрів зі сто вбік, я все ж таки натрапив на справжню удачу. У невеличкому ставку застряг чудовий судак. Кілограм, не менше. Він уже навіть плавати не міг — лежав на боці, ледь ворушачи плавниками.

Спочатку я хотів проколоти його шаблею, але вода спотворювала відстань, та й руки в мене виявилися не настільки вправними. Довелося без зайвих мудрувань залазити у заплаву й просто викинути рибину на берег. Далі каменюкою по голові — і питання вечері вирішене.

Повернувся до свого тимчасового прихистку. Ножем відтяв голову, випатрав рибу й ощадливо присолив. Із молоків та перепічок, що саме встигли розмокнути, спорудив собі канапку. Проковтнув за два укуси й насторожено прислухався до організму. Але шлунок лише вдоволено забурчав, недвозначно натякаючи, що зовсім не заперечує проти продовження бенкету. Що ж, думка слушна. Та спершу треба змінити місце стоянки. Я й так тут затримався.

Якщо цим берегом уже проходив один загін людоловів, то цілком може з'явитися й інший. А до такої зустрічі я поки що зовсім не готовий. Отже, саме час пакувати манатки й шукати більш затишне місце. Там уже й подумаємо про вечерю.

Натягнув нову сорочку. Ще волога, але на мені швидше висохне. Штани також. Літо, зрештою. Від старої сорочки відпоров рукави — згодяться на онучі. Решту полотна розпоров по шву й спорудив собі щось середнє між арафаткою та байданою. Непокрита голова під прямим сонцем — це прямий шлях до купи неприємностей. Хто бував на півдні, той знає. Степ, звісно, не пустеля, але різниця не така вже й велика. А сонячний удар мені зараз зовсім ні до чого.

Усе інше склав у кожух, зв'язав його клунком, закинув на плечі й рушив мілководдям угору проти течії. Чому саме туди? Татари йшли вниз, найімовірніше до броду. А брід — це як жваве перехрестя. І поки я не впевнений, що готовий до зустрічі з аборигенами, краще туди не потикатися.

До речі, символічно вийшло з цією річкою. Наче переправа у потойбіччя, тільки Харона не видно. Втім, він мені й не потрібен. Якщо знадобиться, сам на той берег переберуся.

Я брів по кісточки у воді, насолоджуючись річковою прохолодою, теплом сонця, свіжим повітрям, пташиним співом і роздумуючи про вічне. От уже справді дивно влаштоване життя. Не пам’ятаю ні хто я, ні звідки, а живий, ніщо не болить, ніхто не махає нагаєм над головою — і вже є підстави для гарного настрою.

Пройшовши з пів кілометра, натрапив на симпатичний ярок, що спускався до річки. Схили густо поросли травою, дно було сухе. У дальньому кінці росло кілька дерев — здебільшого вільхи та верби. Стояли вони щільною купкою, і під густим переплетінням гілля можна було сховатися не лише від сонця, а й від ранкової роси чи нетривалого дощу. Для однієї ночівлі кращого місця годі було шукати. Завтра виберуся нагору, оглянуся довкола, тоді й вирішуватиму, що робити далі. А поки що — ласкаво просимо до притулку самотнього мандрівника.

Насамперед розвісив досушуватися одяг. Потім назбирав хмизу й заходився готувати вечерю. Тобто прилаштував на мілині відмокати дві останні перепічки, а судака, ретельно обліпивши глиною і поклав просто у вогонь. Звичайно, правильніше було б спочатку нагорнути жару, а вже тоді запікати рибу. Але що довше горить багаття, то більше шансів, що його хтось помітить. А друзів у цьому світі я поки що не нажив. Тому будь-які несподівані знайомства краще звести до мінімуму.