Розділ 6.

Чортова муха! І ж не просто дзижчить, а так і норовить залізти в очі. Ану, геть!

Я роздратовано відмахнувся від настирливої комахи й остовпів. Яка ще муха? Що відбувається? Де я? Трясця… До біса подробиці! Хто я? І взагалі — це ще світ живих, чи я уже у пеклі? Чому у пеклі? Бо одне з імен диявола — Вельзевул, Повелитель мух.

От тільки піді мною не розпечена пательня, а якийсь смердючий кожух. Ну і ще одна обставина змушує засумніватися, що це пекло. Поруч точно річка… А навряд чи в царстві Вогню й Криги може ось так спокійно дзюркотіти вода. А вона таки шелестить, плюскоче кроків за двадцять від мене, ліниво перекочуючись через кам'янистий перекат. Отже, життя триває?

Чому я такий спокійний? Напевно, тому, що ніколи не сумнівався в безкінечності життя.

Ні, усі ці юдейські казочки про рай я також не сприймав усерйоз — надто вже примітивними й чужими вони мені здавалися. Але в те, що розум може просто зникнути, безслідно розчинитися в ноосфері, — не вірив. Надто вже складний це ресурс, щоб природа використовувала його так марнотратно.

Значить — живий. Тільки чомусь розлігся на березі, мов курортник, усі турботи якого залишилися десь далеко-далеко. Втім, так воно й є. Щоправда, мої колишні клопоти, схоже, лишилися в минулому. Принаймні, я їх не пам’ятаю. І це не надто приємно. Людина без спогадів, як книга з чистими аркушами. А ще — я лежу не на пластиковому шезлонгу, а на вивернутому вовною догори овечому кожусі.

До речі, кожух смердить так немилосердно, що лежати на ньому просто неможливо.

А це означало лише одне — треба вставати. Урочистість миті — перший крок у новому житті, що мав бути крутішим за перший крок у космосі — обернулася вельми незграбною сценою. М'язи слухалися чудово, зате рефлекси підвели. Я якось невдало поставив ногу, послизнувся на вологій гальці й знову розтягнувся долілиць майже там само, де й лежав, лише трохи зсунувшись убік.

От халепа! Оце так матрац у мене… Виявляється, я лежав не просто на кожусі, а на кожусі, в який був одягнений чоловік невизначеного віку з яскраво вираженою монголоїдною зовнішністю. І мертвий. Уже давно… Принаймні калюжа крові під його головою встигла загуснути. Ось звідки й мухи.

Втім, це вже його особиста справа: помер — то й помер. Питання — як саме? І що я поруч з ним роблю? А ще: з якого дива я на ньому розлігся? Зручнішого місця не знайшов?

Злегка кепкуючи із самого себе — а жарт, як відомо, додає бадьорості, — я уважніше озирнувся. Отже, що ми маємо? Опріч відсутності спогадів…

Перше — річка, про яку вже згадував. Не надто широка, метрів із двадцять. І доволі обміліла. Про що свідчив широкий, подекуди порослий травою, гальковий берег по обидва боки. Схоже, в сезон дощів вона розливається значно ширше, затоплюючи обидва береги. Також, на розміри русла вказували засохлі водорості та різний мотлох, що зачепилися за коріння й виступи на стрімкому урвищі приблизно за метр над землею, мовляв: бувають дні, коли тут мчить повноводний шалений потік, підгризаючи береги й змітаючи все на своєму шляху.

Протилежний берег теж не був пологим, але все ж значно нижчим за той, де лежав я. А наді мною здіймалося справжнє урвище. На око — заввишки з п'ятиповерховий будинок. І якщо довіритися логіці, то саме звідти я й зірвався вниз. Разом із невідомим. Причому, судячи з очевидного, цей чоловік урятував мені життя, пом'якшивши удар власним тілом…

Залишилося з’ясувати, що нас пов’язує? Бо на найкращого приятеля, котрий віддав життя за мене, незнайомець не схожий. Я хоч і не пам’ятаю нічого, але все ж певен, що не те що не заприятелював би з таким, а навіть за одним столом не сів.

І тут, наче вирішивши, що з мене досить безвісті, пам’ять ожила.

…Довга вервечка понурих людей… Чоловіки, жінки… Простоволосі, в подертих сорочках… Обабіч колони — піші й кінні воїни в коротких кожухах або овечих безрукавках. На головах — лисячі та вовчі малахаї. Злі обличчя, під тонкими вусиками — насмішкуваті посмішки. Раз по раз свисне батіг чи арапник, пролунає скрик болю… Ось і мої плечі обпекло. Потім батіг впав на спину чоловіка, що йшов попереду. Той перечепився. Ривок… Мотузка, що стягувала зап'ястки, змією зіслизнула вниз. Татарин поруч, звісно ж, це помітив. Рука смикнулася до шаблі, рот розкрився для крику… Іншого шансу не буде… Я стрибаю на нього, збив із ніг, учепився за полу кожуха — і ми полетіли вниз… Крики… Свист стріли… Темрява…

Картина перед очима змінилася так несподівано, що аж в голові запаморочилося.

Довелося спертися рукою на стіну урвища. Отже, ось як я тут опинився… І ось що мені заважало. Стріла пробила сорочку точно під пахвою, навіть шкіри не зачепивши, і залишилася там. Схоже, саме тому нас тут і покинули. Падіння з урвища, стріла, що стирчить зі спини, калюжа крові… Людолови вирішили, що обидва загинули, й полінувалися спускатися перевіряти. Ну й спасибі. Як і за те, що не стали витрачати ще одну стрілу для певності. Втім, добра стріла грошей коштує, тож не дивно, що пошкодували.

Оце так мене занесло! Справжній вестерн… Шкода, що показують із середини. Все ж цікаво було б дізнатися, що там у перших серіях? Хоча, нарікати гріх, деяка інформація все ж є.

Якщо я правильно зрозумів побачене, то навколо часи козаччини, та ще й десь на порубіжжі з Кримом. Тобто в самому Дикому Полі. А це вже не захід, а схід цивілізованого світу. Виходить, не вестерн, а остерн. І відчуття, що то не моє життя. А наче я й справді на зйомках кінофільму. Бо людина якогось там надцятого століття і слова такого знати не повинна.