Розділ 5

Я з хати, а господиня зі стодоли вийшли одночасно. Ну, може, я випередив на один крок. 

— Ти сам тут? А куди мого благовірного чорти понесли? — заклавши руки за голову і солодко потягаючись усім тілом, поцікавилася Одарка, переступаючи поріг.

Від молодиці аж пашіло здоров’ям, а на щоках горів такий густий рум’янець, що насиченістю барви він з легкістю міг би присоромити, сідаюче на спочинок, сонце.

— До Явдохи… — не став лукавити я. — За трунком для недужого…

— Угу… Занедужав, бідолаха… — посуворішала поглядом господиня. — Смоли б він напився… От навіщо було вчора стільки…

— Для Василя… — поквапився я внести ясність.

— А що з ним? — здивовано озирнулася на стодолу молодиця.

— Хто ж його знає… — потис плечима. — Але так стогнав бідака, немов, от-от душу Богові віддасть. Кіндрат уже хотів за священиком посилати.

Одарка почервоніла ще більше і прикрила долонею уста.

— Халепа… Дуже було чути?

— Не на все місто… — заспокійливо промовив я. — Раптом на три-чотири вулиці.

— От, шибеник… — грайливо засміялася молодиця і пригрозила пальцем. — Мав би повагу до старших… Де тебе виховували? — потім опустила очі і запитала тихіше. — А що мій ще казав?

— Співчував недужому… Весь час поривався на допомогу… От і до Явдохи помчав, щоб полегшити страждання.

— Ну, то нехай… — полегшено перевела дух Одарка і поцікавилася, насторожено принюхуючись до запаху горілого, яким повіяло з вікна. — А то що таке? Твоя панночка де? 

— Хіба не чути? — вказав рукою на хату, де саме загуркотіло щось важке, і пролунав тихий зойк. — Вечерю порає…

— Угу, — кивнула господиня. — Що ж, піду, допоможу. Поки ще цілі горшки залишилися. А ти зазирни до Василя. Хотів щось тобі ще сказати. Але, якщо спить — не тривож. Міцний сон для нього зараз найліпші ліки. І Кіндрата, якщо приплентається, не пускай… Мене гукни. Побалакаємо за вашу подорож. Треба ж спам’ятати і напоумити. Бо поки він сам збереться в дорогу, то інші вже з торгу вертатимуть…

В хаті знову загуркотіло, і Одарка, обірвавши себе на півслові, гайнула туди, лиш подолом зафуркотіла.

Влізати в жіночі справи навіть один раз справа небезпечна в будь-якому тисячолітті, ну а двічі — то вже справжній суїцид. Самі розберуться. 

Козак лежав і далі на тій же широкій лаві, тільки обличчя у нього було наче в кота, що знайшов повний глечик сметани і вже добряче вмочив туди вуса.

— Як здоров’я, друже? Бачу, полегшало?

— Ет, — махнув той зневажливо  рукою. — Хіба то рана? Місце паршиве — то правда, ні верхи сісти, ні пішки йти. А решта, дурниці. Подряпина. За кілька день загоїться… — потім почухав волохаті груди і додав задумливо. — Хоча…

— Помагай Боже, пане козак! — в дверях стодоли появився господар.

Вірніше, спершу показалася містка сулійка, котру він пер наперед себе, обіруч притискаючи до живота, а вже слідом — показалося вкрите рясним потом, побуряковіле від зусиль обличчя. 

— От… — Кіндрат задріботів до лежанки. — Чув-чув, як ви, сердешний, мучилися… Не міг слухати. Серце кров’ю об…

— Кхе… кхе.. — закашлявся Василь.

— А я про що… — правив своє Кіндрат. — Нема гіршого, як до рани ще й пропасниця вчепиться. Ось, держіть… — простягнув сулійку. — То не аби яка сивуха. У Явдохи не горілка — сльоза. Лупить, правда, відьма за свій трунок останню шкіру з чоловіка, але воно того вартує. П’ється так гарно, наче до святого причастя ходив.

Господар ковтнув слину, висмикнув корок і відвів погляд. Переживав, що Василь йому не залишить чи що? Дарма… Стільки і корова не подужає.

Ага. Погано я знаю свого вчителя і побратима.

Полупуд обережно, щоб не потривожити рану сів, а потім припав до шийки, як лоша то дійки. Тільки борлак ходив і булькало у середині, наче козак не пив, а переливав з однієї посудини в іншу.

Невже, справді подужає? Там же щонайменше літра три або й чотири.

Ні, знав міру. Спинився. Перевів подих, обтер вуса і простягнув сулійку Кіндратові.

— Спаси тебе Господь, добрий чоловіче... Справжній нектар! Саме те, що козакові треба після доброї… еее… довгої… Тьху! На рану помічне, хотів сказати. Випий же і ти за моє здоров’я. А про гроші не журися. Знайдемо кілька монет щоб купити ще трохи… і до вечері, і на завтра.

Кіндрат, хоч був вдвічі нижчий і тонший за низового бурлаку, показав себе не гіршим пияком. Цмолив так, наче тиждень конав од спраги. А як відірвався, то в посудині лиш на денці плескалося. Зате повівся зовсім не по-козацьки. Якщо Полупуд лиш трохи на вилицях почервонів, то господар голосно гикнув, обвів усіх посоловілими очима, побачив сіно, зробив кілька непевних кроків і впав у нього долілиць. Добре що я, передбачаючи такий фінал, встиг забрати у нього сулійку. 

А чого, я теж не відмовлюся трохи того «нектару» ковтнути. Що я не чоловік?

— Та бий його вража сила! — як з-під землі виникла Одарка. — Я ж думала, що Явдоха його прожене, а воно бач… знову лика не в’яже. І де стільки грошей взяв?