Розділ 4

— Ач, як страждає сердешний… — співчутливо зітхнув Кіндрат, задумливо прислухаючись до уривчастих стогонів, що час від часу долітали зі стодоли.

— Глибока рана… — підтакнув я, стримуючи сміх. — Болюча.

— Горілки б йому сьорбнути, одразу б полегшало… — мрійливо промовив чоловічок, задумливо скубаючи кінчик темно-фіолетового носа. — До Явдохи сходити чи що? — потягнувся було встати і знову сів на призьбу. — Ні. Марна справа. Не дасть на борг стара відьма. А в мене, як на гріх, ні шеляга за душею… Завтра покупець прийде, то грошенята будуть. Але де то «завтра»…  — зітхнув важко.

В цю мить у стодолі застогнали особливо голосно і як би й не дуже схоже на чоловічий голос.

— Біда бери тих бусурман… — занепокоївся Кіндрат. — Не доживе до завтра, твій приятель. Чув? У нього, аж голос потоншав. А то вірна прикмета. Перед смертю у людини завше ніс загострюється і голос змінюється… 

Ми з господарем сиділи на призьбі перед хатою і знічев’я балакали про життя-буття. У Кіндрата, після вчорашнього, трусилися руки, то ж він і гадки не мав братися за голку. Ну а я, хоч і був повен сил, чемно складав йому компанію, виконуючи наказ Одарки. Сама ж господиня — повернувшись з міста, так самовіддано перейнялася лікуванням Полупуда, що ні на мить не відходила від козака уже котру годину поспіль. Як виставила нас з Олесею за двері стодоли, відправивши приміряти обновки, так з того часу вже й смеркатися скоро зачне.

Лиш Олеся не мала нічого проти цього, бо отримавши дозвіл господині, взялася готувати вечерю…

Пильнуючи, аби Кіндрат часом не попхався допомагати дружині і не завадив у процесі зцілення козака, я сидів поруч нього і до хати не потикався і що там діється не бачив. Але, судячи по грюкоту начиння, що долинало звідти, кухня чинила серйозний спротив тимчасовій господині, і вечеря буде ще не скоро.   

— Сил немає слухати, як чоловік мучиться, — схопився на ноги Кіндрат на черговий стогін. — Піду… Запитаю… Може, священика покликати? Соборувати…

Співати я не вмію, голос — незмащене колесо мелодійніше скрипить, але зі слухом у мене усе гаразд, і що нашому господареві в жодному випадку не можна зараз заходити до стодоли, розумів добре.

— Пане Кіндрате! — вигукнув голосно, а для вірності ще й схопив чоловічка за рукав. — У мене тут є один талер… Тримав на чорну годину. Але задля товариша… Як гадаєте? Явдоха вцідить за нього хоч гарнець? — промовив, простягаючи чоловікові срібний кругляш.

Той аж підстрибнув, мало що з пальцями не вихоплюючи монету з руки.

— Чого ж ти мовчиш, Іродів сину?! Я давно б уже похмелився… полікував, себто… мученика нашого. Зараз усе буде! Одна нога там, а друга…

Чоловічок так хутко вимівся з подвір’я, що навіть хвіртка зарипіла лише зачиняючись за ним.

— Що вода животворяща з людиною робить. І не скажеш, що такий моторний, — пробурмотів я і аж підскочив від голосного стуку в хаті. Наче ночви на підлоги гепнули.

— А бодай тобі! — долинуло слідом розпачливе.

І не хочеться пхатися в жіночі справи, але видається мені, що Олесі не зашкодить допомога.

— Що за шум а бійки немає? — відчинив двері, переступив поріг та так і завмер. В хаті панував такий безлад, одно аж волосся дибки встало. Я навіть головою потрусив, думаючи, що привиділося.

Горшки, миски, ночви і цебрик — словом, усе хатнє начиння, що мало б стояти на лавах, столі чи полицях, геть усе було порозкидане по долівці. На кухонній плиті щось люто шкварчало і вже посмерджувало горілим. З самої кухні, де горів вогонь, чомусь не було тяги і дим вповзав до хати, а посеред усього того рейваху, в білій хмарі від розсипаної муки, опустивши руки і похнюпивши голову, стояла розгублена Олеся.

— Господи, та що ж це таке? — хлипала дівчина ледь чутно, розмурзуючи по обличчі патьоки сліз. — Як наврочено… За що не візьмуся — усе з рук валиться.   

— Буває… — кивнув я, дивлячись не на неї, а на невеличке волохате створіння, завбільшки з добре вгодованого кота, що сиділо на ослінчику біля вікна і задоволено потирало передні лапки. — Знає що, тобі повітря свіжого хлипнути не зашкодить. Бачу, геть вчаділа. Сходи по воду. А я — гляну, що там з пічкою. Чого вона димить.

Як не дивно, Олеся не перечила. Відсунула лише на край сковороду, підхопила два цебрики і вийшла. Вірніше, хотіла вийти, але мара метнулася дівчині в ноги і та, перечепившись, мало що не впала… Я підхопити встиг.

— Дякую… — пробурмотіла бідолаха і, як побите цуценя, зіщулившись, шмигнула за двері.

Провів її поглядом і повернувся до мари, що радісно пританцьовувала, крутячись по хаті.

— Отакої… Ну,  давай, красуне, поговоримо з тобою … Ти що це собі дозволяєш? Яким правом?

Мара сполохано глипнула на мене, зрозуміла, що я її бачу і аж зростом поменшала.

— Ти хто? Характерник? Відьмак?

— Той, хто тобі хвоста накрутить, — пообіцяв я сердито. — Відповідай, коли питаю!

— А що вона… хазяйнує тут?.. — прошипіла мара, мов смалець на гаряче бризнув. — Теж мені… В чужій хаті, як вдома.

— Хочеш сказати, що господиня повинна у тебе дозволу питати, кого до кухні приставити можна? — вдав здивованого я. — Гаразд. Зараз гукну Одарку… І до речі…А домовик де, що ти тут з себе велику пані вдаєш? Гей, шановний! Покажися. Чого ховаєшся?