Розділ 3

Добряче пововтузившись у духмяному сіні, аж до «Пусти, більше не можу!», — ми заснули як заколисані... В усякому разі, я відключився так, немов вимикачем клацнули. Тож прокинувся від наполегливого стуку в двері...

Якийсь час розгублено кліпав очима, намагаючись зрозуміти, чому вони не відкриваються, і тільки потім зрозумів, що повіки тут ні до чого. Просто, на дворі знову стемніло. Ніч... або дуже пізній вечір.

— Гей, молодята! Відчиняйте! Це я — Одарка...

Ага... Обережність зайвою не буває. І незважаючи на бочку зовні, я теж не полінувався і підпер двері зсередини, заклинивши їх держаком від лопати. Пристойне зусилля така запірка довго не витримає, але ж жінка не збиралася ламати власну стодолу.

— Зараз... Зараз... Ще хвильку.

Поки я прокидався, Олеся зграбно скотилася драбиною вниз і вже поралася з дверима.

— Я допоможу.

— Так вже...

Двері відчинилися і в неї зазирнула господиня будинку.

— Відпочили? Виспалися? От і добре... А я до вас з новинами... Тільки спершу попрацювати треба.

Одарка знову вийшла, за нею і ми з Олесею. Перед коморою стояв віз навантажений сіном.

— Ось... скидайте.

Ну, що ж, як любив приповідати мій дідусь, сіно тягати, не мішки з борошном носити... Я рішуче схопив вила і замахнувся.

— Гей! Гей! Не так швидко! — метнулася до мене Одарка. — Це особливе сіно. Чиста конюшина... Його треба акуратно брати... оберемком.

Руками, то й руками. Господині видніше. А мені без різниці. Так, правда, довше і поколешся весь. Ну та наймитам вибирати не доводиться. Танцюй, враже, як пан каже...

Але, ледь згріб в оберемок верхній шар, як мало не зойкнув. З сіна на мене дивилося бліде і, мов неживе обличчя Полупуда.

— Василь?..

Я розгорнув сухі стебла і приклав пальці до артерії на шиї. Пульс був слабкий, але відчувався.

— Слава богу... живий... Звідки? Де ти його знайшла... Він поранений? А другий? Другого не було?

— Давай спершу козака всередину занесемо та до тями приведемо... А поговорити і після можна. Другого не було. Тільки цей... і той — ледь живий.

Теж вірно…

Сам я б не здужав нести Полупуда на руках. Всупереч прізвиську, важив він добрих шість або й сім пудів. Але для Одарки подібна ноша виявилася необтяжливою.

— Відійди... Я лиш хотіла переконатися, що ви його знаєте...

З неймовірною легкістю жінка підхопила на руки козака і хутко занесла в стодоли. Ми з Олесею пішли за нею.

— Ти... — помах рукою в бік дівчини, після того, як поклала пораненого на лаву біля ближньої стіни. — Запали каганець, та подалі від сіна відійди. Ти... — жест в мій бік. — Метнись до хати і притягли побільше теплої води. У скрині візьми куманець. Рани промити... Та ворушіться ж, сновиди!

Коли розпорядження віддають таким тоном, ноги самі йдуть, навіть підганяти не треба. Так що я і з думками зібратися не встиг, як уже повертався з водою. Олеся тупцяла назовні...

— Ти чому тут?

— За смертю я тебе посилала чи що? — крикнула зі стодоли Одарка. — Воду давай... А дівчину я виставила за двері. Тому що не гоже їй голого чоловіка розглядати. Нехай спершу своїм обзаведеться.

Полупуд справді лежав на лаві в чому мати народила, а Одарка обтирала його, як коня, пучком сіна. Причому, як я зайшов, молодиця поралася саме в тому місці, яке чоловіки без потреби зайвий раз не демонструють.

Хоча, ні... Не про те думаю. Рана у Василя виявилася на стегні. Глибока, рвана... але не наскрізна. Побіжно зачепило...

— Чого завмер? Ніколи раніше поранених не перев’язував? Тоді дивись і вчися. Спершу травами піт і бруд треба зняти. Найкраще — деревієм... А лиш потім з водою можна приступати. Залишаючи навколо рани на два пальці шкіру сухою. Тут, якщо м'якоть чиста, не запалена, можна язиком та губами сукровицю зібрати. Тільки обережно, частіше спльовуючи. У рані може бути отрута... бусурмани люблять таку каверзу… тож, чого доброго, самому отруїтися можна... — Одарка не просто пояснювала, а показувала, що і як, водночас лікуючи Полупуда. — І тільки після цього, можна промити рану горілкою...

Пробка гулко вискочила з горлечка і по коморі, перебиваючи аромати трав, поплив густий сивушний запах.

— Її ж недарма оковитої назвали... кажуть, з чужоземного, означає «вода життя». Ось як…

Одарка нахилила куманець над раною і щедро плеснула туди горілки. При чому, потрапила «жива вода» не тільки на рану. Навіть я скривився. А Полупуд відкрив одне око, шумно втягнув носом повітря і просипів:

— І хто ж тут криворукий таке добро переводить? Це ж не ячмінна бурда? Чисте пшеничне вино! Дай-но сюди…

Підвівся зі стогоном, спираючись на ліву руку і спробував правою дотягнутися до Одарки. Але рана в стегні все ж була серйозна, глибока, а не подряпина, і козак, пом’янувши нечистого, опустив руку.

— От же ж, заковика… не слухається тіло... Ти вже, красунечко, сама мені в рота влий, не погордуй. В таких ручках і отрута амброзією здасться.