Розділ 2.

 Як мало треба людині для щастя. Всього лише ночви гарячої води з якимись травами для запаху і чиста сорочка. Олесі прийшовся впору одяг Кіндрата, а я привільно розмістився всередині сорочки господині. Обновка була розшита по коміру великими маками, але я ж не назавжди, тимчасово, поки своя не висохне.

Після купелі подали розкішний сніданок. У вигляді величезного омлету чи по-простому — бовтанки. Боюся навіть уявити собі скільки туди вбухали яєць, на дрібно порубану буженину і щедро приправлену зеленою цибулею. На хліб господарі теж не скупилися, виставили цілу буханку.

Натомість зажадали послухати нашу історію ...

Даючи час мені зібратися з думками, Олеся почала розповідь, як сама потрапила в полон. Як і про будь-яку трагедію, що стосується великої кількості людей, лише про напад татар на її рідний Рогатин можна було говорити весь день... Головне, — не забутися і не сплутати вигадку з реальністю. А ось з цим в Олесі були негаразди.

Оскільки дівчина говорила про себе, то емоції переповнювали з головою, і вона раз у раз плутала імена, місце і час. Збивалася і, намагаючись загладити обмовку, заплутувалася ще більше.

Поки рятувало ситуацію тільки одне, — і сліпому було зрозуміло, що дівчина розповідає чисту правду, а якщо і приховує щось, то лиш незначні дрібниці. Але і це було зайве... Надто вже по-доброму поставилася до нас Одарка. А жінка вона недурна — якщо запідозрить обман, може,  перестати бути такою щирою та лагідною. На противагу її недалекого чоловіка, якому зараз було і без нас добре. Він тихенько сидів у кутку, раз у раз покльовуючи сизим шнобелем. Дружина слово дотримала, і чарку піднесла. Ще й не якийсь там наперсток, а добротний келих. Грам на триста...

Тому, добряче натоптавши кендюх, щоб не відволікатися потім, я поклав Олесі руку на плече:

— Ну, годі... годі... Не рви душу. Хоч вся сльозами зійди, не воскресиш нікого. Давай, рідна, поїж, а я продовжу...

Олеся сперечатися не стала. Їй і справді важко було переживати трагедію сім'ї заново, ну а Одарка тільки руку змінила, на яку спиралася щокою. Щоб тепер на мене дивитися.

— Мушу повинитися перед тобою, господине... Не всю правду ми сказали...

Жінка трохи примружилася і кивнула:

— Це я вже зрозуміла... Чекала лиш, продовжите брехати чи одумаєтеся. І ти, Петре, вірний вибір зробив. Бо я вже замислюватися почала... Знаєш, як люди кажуть? Кривдою весь світ обійдеш, та назад не повернешся. Тож, за язика не тягну, але брехати більше не треба. Я не піп, сповіді не очікую... Не хочете чи не можете як є розповісти — ось вам Бог, а ось поріг. Як прийшли, так і підете...

Ого... Вчасно я.

— Та ми і не думали обманювати... І все що Олеся зараз розповідала, чиста правда. Тільки відбувалося то не в Умані, а іншому місті. Трохи подалі... І сестрички її дійсно в полоні бусурманському, а ми йдемо в Кафу, щоб спробувати викупити їх... або в який інший спосіб визволити.

— Ось тепер мені все зрозуміло... — сплеснула руками та. — Здуріли... обидва. Куди вас чорт несе? І дівчатам не допоможете, і самі пропадете ні за цапову душу! Одні, в чужому краю... Чи, може, ви в Криму бували і по-турецьки чи по-татарськи балакати вмієте?

Ми з Олесею похитали заперечно головою.

— Ну, ось ... Так що навіть не думайте! Нікуди я вас не відпущу...

— Я не покину сестер у неволі?! — схопилася Олеся. — Ви не знаєте! Не розумієте, що то таке!

— Так сядь, ти... Бач, розвоювалася! А сама в гаремі бусурманському опинитися не хочеш? Там таку красуню миттю на ринок потягнуть. І пискнути не встигнеш, як якомусь лисому та спітнілому череваню догоджати будеш. А пручатися надумаєш — шкіру батогами спустять... А потім яничарам на наругу віддадуть.

Одарка так перейнялася долею майбутньої полонянки, що мало не кричала. Це розбудило Кіндрата. Він осоловіло закліпав повіками, потім простягнув руку і лагідно погладив дружину по крутому стегні.

— Не хвилюйся, ясочко... Я все зроблю. Подрімаю трохи... і зроблю. Обіцяю... — після чого спробував прилаштувати голову на її стані.

Господиня спершу сердито відштовхнула його, але потім нахилила голову до плеча, задумливо подивилася на чоловіка і гмикнула.

— Гм... А й справді... Ось що я скажу вам, дітлахи. Ні сьогодні, ні завтра ви нікуди не підете. Поперек дверей ляжу, а на вірну смерть не пущу. Але... — стримала жестом Олесю. — Обіцяю... що через дві-три тижні... ви підете в Кафу. І не як старці, а в купецькій валці. Чоловік мій коханий, все одно на торг збирався... ось з ним і попливете. А я вже постараюся, щоб Кіндрат саме в Кафу потрапити захотів. Але, не задарма, боки відлежувати не будете... Доведеться попрацювати, щоб грошенят на викуп заробити...

Олеся рвучко схопилася і кинулася Одарці в ноги і спробувала поцілувати в руку.

— Довіку за вас Христа молити буду!

— Та нема за що... поки...

Жінка підняла її з підлоги і посадовила назад за стіл.

— Ось як з сестричками з агарянських* (*Агаряни — «походять від Агар»; спочатку так візантійці називали арабів. З XI ст. Агарянами та ісмаїлітами стали іменувати не тільки арабів, але і турків, які взяли мусульманство) країв повернетеся, тоді і подякуєш. А зараз, вам треба як слід відпочити і виспатися. Тим паче — недільний день нині. Беріть з собою їжі, глечик з узваром і ходімо в стодолу... На сіні і спати солодко, і ніхто вас там не потривожить. Тільки двері зсередини підіпріть... — жінка лукаво стрельнула очима.