Розділ 1

«Ось послухай, що вчинилось!

Страх бере мене й тепер.

Лишенько таке зробилось —

Трохи-трохи я не вмер…»

С. Гулак-Артемовський

Частина перша

FERRO NOCENTIUS AURUM*

(*лат., — Золото небезпечніше за крицю)

Вартові або ловили кінський тупіт, або ще не заступили на службу. Так що через ворота в Нижнє місто ми з Олесею пройшли без перешкод і не привертаючи уваги. Навіть дивно, якщо пригадати, скільки людей зараз повинні нас шукати.

Ідея заховатися і перечекати метушню у тієї випадкової знайомої — тілистої і сердобольної міщанки, виникла сама і відразу. Наче порадив хто... Може, тому що інших варіантів не було.

Незважаючи на піднятий людьми Чорноти гармидер, Кизи-Кермен здебільшого спокійно спав. Втім, у припортовому місті рідка ніч обходиться без невеликої колотнечі, влаштованої озвірілими від нудьги та розігрітими вином моряками. Особливо, коли байдак не вигрібав проти течії, а спускався до моря. Так що підхоплюватися на кожен крик — ніяких нервів не вистачить. Не б'ють в пожежну ринду, з гармат не бухкають — значить, нічого серйозного не трапилося. Почекає до ранку... Тим паче, однаково з півнями вставати. А влітку, ці аспіди, ні світ ні зоря горло дерти починають.

 Запитати дорогу ні в кого, тож йшли навмання... Вірніше — керуючись інтуїцією Олесі. Яка сказала, що добрий шорник просто зобов'язаний жити недалеко від кожум'як. Я не збагнув логіки, бо не розумів, чому шкіру не можна закупити і перевезти хоч на інший кінець міста, але сперечатися не став. У дівчини принаймні якась ідея була, а я просто губився в здогадах. Та й знайти район компактного проживання кожум’як простіше, ніж шукати окремо взятого майстра. Хоча б по жахливому і ні з чим не зрівняному запаху з чанів, де киснуть шкури, перед виминанням і скоблінням.

З будинком було не так легко, але тут допомогло те саме нещастя, без якого щастя не справляється. Ми лише в найближчу вуличку завернули, як були зупинені грізним окриком:

— Гей, ви двоє! Хто такі?! Чого поночі шастаєте ?!

Все, припливли. Міська варта. І втікати пізно. Вони позаду, а попереду, як виявилося, сліпий завулок.

— Вечір добрий, — я зняв шапку і відважив ґречний уклін. — Вибачте, люди добрі... Самі ми не тутешні... Прийшли в місто пізно... вже в сутінках... ось і заблукали. Чи не підкажете, де будинок Кіндрата Довгого знайти?

— Довгого ...

— Саме так... Довгого. Лимар він... Її матері двоюрідний брат... — навмисне видав, що Олеся дівчина. Оскільки серед оголошених в розшук злочинців дівчат не було. Адже Чорнота не знав про це.

— Її? — стражники злегка здивувалися. — Чого ж вона у тебе хлопцем одягнена?

— Дорога далека... З-під Умані ми йдемо... А шаровари в дорозі зручніше ніж спідниця... Менше уваги привертають.

Троє охоронців підійшли ближче. Чоловіки серйозні, не юнаки безвусі. Дивляться насмішкувато, але чіпко.

— Може й так... Тільки що ж ви з порожніми руками в таку далечінь мандруєте? Хіба так в гості до родичів ходять?

— Погорільці ми, дядечку... — втиснулася в розмову Олеся. — Степняки наше село спалили... Тільки я та Петрусь вціліли... У нього всі рідні загинули. А я про дядька Кіндрата згадала. Ось і пішли сюди... Куди ж подітися? Попелище одне з села залишилося, та кладовище...

Стражники перезирнулися. Похмуро... Такі історії в цих краях і в цей час не були в дивину. Але цілковитої довіри до нас все ще не мали.

— А як же вам уціліти пощастило? Вже кого-кого, а молодих хлопців і пригожих дівок людолови не відпускають.

— Не було нас в селі... — пояснив я. Потім, зам'явся трохи, немов підшукував вагомішу причину, і невпевнено закінчив: — За грибами ходили...

— Мабуть, ще з вечора?.. — коротко реготнув один із охоронців. Потім згадав, що з сиротами справу має, і пояснив трохи зніяковіло: — Я до того, що степовики зазвичай перед світанком набіг роблять. І якщо вас в селі не було, то...

— Ну, чого пристав до молодят... — пхнув його в бік рудобородий. — Себе в ті роки згадай. Скільки світанків з Настусею своєю в полі зустрічав, перш ніж вас у церкві обвінчали? Ходімо, покажу, де Кіндрат мешкає... Але, якщо він вас не признає... не ображайтеся — заночуєте у сторожці.

— Впізнає, як не впізнати... — впевнено відповіла Олеся. — У минулому році до нас на Різдво разом з дружиною приїжджав. Ох, і опасиста ж тітка...

Дівчина театрально потягнула голосом «опасиста» і, для наочності, розчепірила на всю широчінь руки. Як той рибалка, що уловом хвалиться.

— Тепер точно бачу, що з Одаркою ви знайомі, — добродушно розсміявся третій. — Ви ось що, хлопці, дибайте до ринку і назад самі. Не дай Бог, десятнику спаде на думку, варту перевірити. А я сам їх відведу. Одарка ж мені теж не чужа… — підморгнув решті і підкрутив вус. — Глядиш, за поміч родичам і добру новину, могорич нам перепаде...

Такий підхід до справи влаштував усіх, і пара стражників почимчикували далі, а третій — повів нас у протилежному напрямку.

— Калеником мене кличуть... — назвався мимохідь. — Як залишитеся у Кіндрата, побачимося ще. І порада моя вам... сироти. У Кизи-Кермені робочих рук не вистачає. Тож, якщо шорник буде вас до себе в найми кликати, лише за дах і їжу не погоджуйтеся...