Розділ 5 . Світло справжнього серця

​У коридорі панувала мертва тиша, але ми знали — вона оманлива. Фенрір вийшов вперед, його лапи залишали на підлозі іскри золотого світла. Він був нашим щитом.

​— Нам треба до ванної, — прошепотіла я, стискаючи мамину холодну руку. — Головне дзеркало — це серце цієї пастки. Якщо ми закриємо його, двійник зникне.

​Мама кивнула. Вона все ще тремтіла, але в її очах з’явилася та сама рішучість, яку я знала з дитинства.

— Вона боїться не сили, Міло. Вона боїться того, чого не має сама — любові. Дзеркальники лише копіюють нас, але вони не можуть відчувати.

​Ми вискочили в коридор. Тінь «іншої мами» чекала на нас біля дверей ванної. Вона стояла нерухомо, її обличчя було ідеальною маскою, але очі... очі були порожніми, як висвердлені дірки в склі.

​— Ви не пройдете, — прошепотіла вона моїм голосом, потім голосом Наді, а потім — маминим. — Я — це ви. Я краща за вас. Я не втомлююся, я не плачу, я не помиляюся.

​Фенрір грізно загарчав і кинувся вперед, відтісняючи тінь до стіни. Скориставшись цим моментом, ми втрьох — я, Надя і мама — забігли у ванну кімнату.

​Величезне дзеркало в срібній рамі пульсувало холодним світлом. Його поверхня більше не була твердою — вона йшла хвилями, наче ртуть у котлі. Звідти тягнулися десятки прозорих рук, намагаючись вхопитися за реальність.

​— Швидше! — крикнула я. — Надя, фарби! Мамо, тримай мене за руку!

​Ми не стали зафарбовувати його чорним. Надя дістала всі кольори, що в неї були: сонячно-жовтий, яскраво-червоний, небесно-блакитний.

— Фенрір каже, що треба малювати сонце! — вигукнула сестра.

​Ми почали малювати прямо на дзеркальній поверхні. Але це була не просто фарба. Щойно ми торкалися скла, відчуваючи тепло рук одне одного, фарба починала світитися. Ми малювали наш дім, наших котів, малювали квіти й усмішки.

​Двійник увірвався до ванної, намагаючись зупинити нас. Вона схопила маму за плече, але щойно її «скляні» пальці торкнулися маминої шкіри, вона скрикнула від болю. Тепло справжньої людини було для неї як розпечена лава.

​— Ти — лише відбиття! — крикнула я, малюючи останній промінь сонця на склі. — У тебе немає серця, а у нас воно одне на трьох!

​У цей момент Блік стрибнув на раму дзеркала і випустив кігті, вчепившись у срібний орнамент. Фенрір став за нашими спинами, наповнюючи кімнату потужним золотим сяйвом.

​Скло під нашими малюнками почало тріскатися, але це були не ті страшні тріщини руйнації. Це було так, наче шкаралупа розбивається, щоб випустити життя. Дзеркало почало перетворюватися на звичайну білу стіну.

​— Ні-і-і! — закричала тінь, її постать почала розчинятися, стаючи прозорою. Вона благально простягнула руку до нас, але вже не могла втримати форму. — Я... я теж хотіла бути справжньою...

​— Щоб бути справжнім, треба вміти любити, а не просто повторювати, — тихо сказала мама.

​Останній спалах світла засліпив нас на мить. А коли ми розплющили очі — у ванній панувала тиша.

​На стіні замість страшного порталу висіло звичайне, мирне дзеркало. У ньому я бачила нас трьох: скуйовджених, переляканих, забруднених фарбою, але живих і справжніх. Блік спокійно вмивався на краю раковини, а золота тінь Фенріра м’яко розчинилася в повітрі, залишивши по собі аромат дощу.

​— Все закінчилося? — прошепотіла Надя, притискаючись до мами.

​— Так, рідна, — мама обняла нас обох. — Тепер це просто скло.

​Ми вийшли з ванної. Квартира знову здавалася теплою і рідною. Я підійшла до вікна у вітальні й обережно стерла чорну фарбу, яку нанесла раніше. За склом починався світанок. Перші промені справжнього сонця торкнулися підвіконня.

​Я подивилася на своє відображення у вікні. Воно втомлено посміхнулося мені у відповідь. І цього разу воно моргнуло точно в ту саму секунду, що і я.

​Справжні монстри існують, але поки ми тримаємося за руки й віримо в дива, їм ніколи не вийти з тіні. Наша історія в «Магічному літописі» отримала свій щасливий фінал.

​Кінець.