Розділ 4 . Скляний дотик

— Не бий! — я перехопила руку Наді за секунду до того, як вона торкнулася зафарбованого скла. — Якщо воно розіб'ється, ми її ніколи не знайдемо. Вона розсиплеться разом із ним.

​Стукіт з того боку став тихішим, наче мама знесилилася. Фарба на вікні продовжувала тріскатися, і крізь чорні щілини пробивалося дивне, мертве сріблясте світло — світло того світу, де немає сонця.

​Фенрір стояв посеред кімнати, його шерсть світилася тьмяним синім полум'ям. Він низько загарчав, дивлячись на двері, за якими все ще скреблася та, інша «мама».

​— Надя, нам не треба розбивати. Нам треба... розчинити перепону, — я озирнулася навколо. — Згадай, що ти казала про Фенріра? Він пахне холодом?

​— Ні, — Надя похитала головою. — Вона пахла холодом. А Фенрір... він пахне грозою. Теплим дощем перед блискавкою.

​Точно! Якщо той світ — це лід і нерухомість, то наш світ — це рух і тепло.

​Я схопила банку з водою, де ми мили пензлики. Вода була чорною від фарби, але в ній все ще жила енергія нашої реальності. Я приклала долоні до зафарбованого вікна.

​— Мамо! — крикнула я. — Не бий скло! Просто приклади руку там, де моя!

​Я відчула, як скло під моїми пальцями почало вібрувати. З того боку до поверхні торкнулося щось холодне. Настільки холодне, що мої долоні почали німіти. Чорна фарба на вікні в місці зіткнення почала танути, але не стікати вниз, а вбиратися всередину скла.

​— Фенрір, допоможи! — попросила Надя, стаючи поруч зі мною.

​Вовк підійшов до підвіконня. Він поклав свою масивну голову на раму і видихнув хмаринку пари. Від його дихання іній на склі почав перетворюватися на золотаву росу. Скло стало м'яким, як гума. Мої пальці почали повільно занурюватися всередину, наче я засунула руки в густий кисіль.

​— Я бачу її! — прошепотіла Надя.

​Крізь чорноту фарби проступило обличчя нашої справжньої мами. Вона виглядала змученою, її волосся було вкрите інеєм, а очі були повні сліз. Вона мовчки благала про допомогу, бо ззаду неї, у тій срібній пустці, вже збиралися сотні тіней — істот без облич, які чекали на свою чергу вийти.

​— Тягни! — крикнула я Наді.

​Ми вхопили маму за руки прямо крізь скло. Воно обпікало шкіру холодом, наче ми тримали сухий лід. Тіні в задзеркаллі кинулися вперед, намагаючись вхопити маму за ноги, щоб затягнути назад. Одне з чудовиськ — точна копія мене, тільки з порожніми очницями — вчепилося в її плече.

​Блік, який до цього моменту просто спостерігав, раптом видав неймовірний звук — суміш шипіння і бойового кличу. Він стрибнув прямо в це «м'яке» скло, пролетівши крізь нього, як крізь воду, і вчепився кігтями в морду мого двійника там, на тій стороні.

​— Бліку, ні! — зойкнула я.

​Але це спрацювало. Двійник відпустив маму, і ми одним ривком витягли її в кімнату.

​Мама впала на підлогу, важко дихаючи. В ту ж мить скло вікна знову стало твердим і чорним. Блік встиг вискочити назад за секунду до того, як портал закрився, приземлившись мамі на груди й голосно замуркотівши.

​Ми сиділи на підлозі, обійнявшись. Але радість тривала недовго.

​З коридору почувся тихий сміх. Справжній, людський сміх тієї «мами», яка залишилася в нашому домі.

— Ви врятували її? Як мило... Тепер у цьому домі дві мами. Але тільки одна з нас справжня. Як ви думаєте, кого обере цей світ завтра вранці?

​Я подивилася на маму, що лежала поруч. Вона тремтіла. А потім я подивилася на двері. Тінь під ними знову почала ворушитися.

​— Вона не піде, — прошепотіла мама, її голос ледь тремтів. — Поки в домі є бодай одне ціле дзеркало, вона має силу.

​Я згадала про дзеркало у ванній. Те саме, величезне, в срібній рамі, яке неможливо було завісити повністю. Воно було серцем цієї пастки.