Розділ 3 . Срібна пастка

​— Надя, фарби! Де твої гуаші?! — закричала я, не зводячи очей з вікна.

​У відбитку «мама» вже стояла посеред кімнати. Вона повільно піднімала ніж, і хоча в реальній, освітленій лише нічником кімнаті нікого, крім нас, не було, я відчувала цей нестерпний холод. Повітря стало густим, як кисіль.

​Надя прожогом кинулася до свого столика і витягла велику банку з чорною гуашшю.

— Ось, Міло! Фенрір каже, треба закрити їм очі!

​Я схопила пензлик, вмочила його прямо в банку і почала замальовувати скло вікна широкими, жирними мазками. Чорна фарба лягала на скло, стираючи нічне задзеркалля. Щойно я зафарбувала ту частину вікна, де стояло відбиття «мами», скрегіт за спиною припинився.

​— Бліку, допомагай! — гукнула я коту.

​Блік стрибав на підвіконня і бив лапою по тих місцях, де я ще не встигла замалювати. Нарешті вікно стало абсолютно чорним. У кімнаті запала тиша, але вона була важкою, наче нас накрили бетонною плитою.

​— Міло... — Надя смикнула мене за край футболки. — А де справжня мама? Якщо ця — з дзеркала, то де наша?

​Я заціпила зуби. Це було найстрашніше питання. Я згадала ту мить у ванній, коли відбиток долоні залишився з внутрішнього боку.

​— Вона там, — я вказала на чорне зафарбоване вікно. — Вони помінялися місцями. Нам треба витягнути її назад, поки те створіння не звикло до нашої крові.

​Раптом з коридору почувся стукіт. Тихий, ритмічний.

Тук... тук... тук...

Наче хтось легенько б’є кісточками пальців по склу.

​— Дівчатка, — голос мами за дверима став іще солодшим. — Відчиніть. Я принесла вам чаю. З варенням, як ви любите. Чому ви зачинилися? Це ж я.

​Блік знову припав до підлоги, випустивши кігті. Але цього разу він дивився не на двері, а на підлогу. Я опустила погляд і ледь не закричала.

​По паркету з-під дверей почала просочуватися срібляста рідина. Вона рухалася як жива істота, оминаючи ніжки ліжка, і збиралася в одну велику калюжу посеред кімнати. Поверхня калюжі була ідеально гладкою, як ртуть.

​— Вона робить дзеркало прямо на підлозі! — здогадалася я. — Надя, стрибай на ліжко! Не торкайся срібла!

​Ми обоє заскочили на ліжко, притиснувшись до стіни. Срібна калюжа розросталася, і в ній, як у справжньому люстрі, почала проступати стеля нашої кімнати. Але на стелі у відбитку сиділа... мама. Вона висіла вниз головою, тримаючись за люстру, і її волосся розвіювалося, наче вона була під водою.

​— Фенрір! — раптом крикнула Надя, витягнувши вперед руку. — Пора! Захищай!

​У цей момент у кімнаті щось змінилося. Я не бачила вовка, але відчула потужний поштовх повітря, від якого фіранки злетіли вгору. Почулося низьке, могутнє гарчання, що змусило шибки у вікнах затремтіти.

​Срібна калюжа на підлозі раптом пішла хвилями, наче в неї кинули важкий камінь. Хтось невидимий і сильний почав буквально «розривати» це рідке дзеркало.

​— Дивись! — Надя вказала на кут кімнати.

​Там, де була густа тінь, я побачила два величезні вогняні ока. Фенрір. Він не був привидом — він був чимось набагато давнішим за ці дзеркальні фокуси. Вовк ступив прямо в срібну калюжу, і під його лапами ртуть почала чорніти й висихати, перетворюючись на звичайний пил.

​З-за дверей почувся болісний зойк «мами».

​— Тепер! — вигукнула я. — Поки Фенрір тримає перехід, нам треба знайти вхід у їхній світ. Нам треба справжня мама!

​Я подивилася на зафарбоване вікно. Фарба на ньому почала тріскатися. З того боку хтось відчайдушно бив у скло.

​— Це вона! — Надя кинулася до вікна. — Мама там!

​Але як відкрити шлях назад, не впустивши при цьому тисячі інших монстрів, які тільки й чекають, щоб замінити нас усіх?