Розділ 2 . Вечеря з тінню

На кухні пахло смаженою картоплею та домашнім затишком — запахами, які мали б заспокоювати. Але для мене вони здавалися чужими, наче декорації в театрі. Блік на моїх руках нарешті розслабився, але відмовлявся спускатися на підлогу, вчепившись кігтями в мою толстовку.

​— Міло, ну нарешті! — мама розставляла тарілки. — Ми тебе зачекалися. Чого ти така бліда? Знову зачиталася своїми страшилками на ніч?

​Надя, моя молодша сестра, вже сиділа за столом і бадьоро бовтала ногами. Вона малювала щось на серветці.

​— Мамо, у ванній... — я запнулася. Як пояснити, що моє відображення запізнюється? Що воно посміхається само по собі? — Там дзеркало якесь... дивне. Мені здається, воно тріснуло.

​Мама зітхнула і поставила переді мною тарілку.

— Будинок старий, стіни «гуляють», от скло і не витримує. Завтра попросимо сусіда подивитися. Сідай їсти.

​Я сіла, але апетит зник зовсім. Навпроти мене, на стіні над кухонним куточком, висіло ще одне дзеркало — декоративне, у формі сонця. Я намагалася не дивитися в нього, але погляд сам тягнувся до скляних променів.

​— Надь, а де твій Фенрір? — запитала я, намагаючись відволіктися. (Я знала, що сестра завжди уявляє свого магічного вовка поруч).

​— Він спить під столом, — серйозно відповіла Надя, навіть не підводячи очей від малюнка. — Але він сказав, що йому не подобається ця квартира. Каже, тут забагато очей.

​У мене по спині пробігли мурахи.

— Очей? Яких очей?

​Надя нарешті підняла голову. Вона подивилася не на мене, а кудись мені за плече, у те саме дзеркало-сонце.

— Тих, що дивляться, коли ми спимо. Тих, що хочуть наші обличчя.

​— Надю, припини лякати сестру! — суворо сказала мама, але я помітила, як вона сама здригнулася.

​Мама потягнулася за склянкою води. Її рука пройшла повз дзеркало. Я затамувала подих. У відбитку рука мами рухалася синхронно... майже. На секунду мені здалося, що в дзеркалі у мами на пальці немає її улюбленої обручки, хоча в реальності золото блищало на її руці.

​Я різко підвелася, мало не перекинувши стілець.

— Я завішу їх.

​— Кого? — мама здивовано підняла брову.

​— Дзеркала. Усі дзеркала в домі. Мені так буде спокійніше, — я вже бігла до шафи з постільною білизною.

​— Міло, це вже занадто! Це просто скло! — крикнула мама мені навздогін.

​Але я її не слухала. Я хапала старі простирадла, пледи, рушники. Я завісила дзеркало в коридорі, заклеїла скотчем шафу-купе. Коли я повернулася на кухню з темною тканиною в руках, мама стояла біля мийки спиною до мене.

​— Мам? — тихо покликала я.

​Вона не обернулася. Вона дивилася прямо у вікно, де в чорноті нічного скла теж було відбиття.

​— Ти знаєш, Міло, — її голос звучав дивно, занадто плавно, наче записаний на плівку, — а скло насправді таке тонке. Один удар — і ми вільні. А ви — там.

​Вона повільно почала обертатися. Я заціпила зуби, стискаючи тканину в руках.

​— Ти не моя мама, — прошепотіла я, задкуючи до дверей, де Надя вже притискала до себе іграшку, а Блік знову почав своє низьке, грізне ричання.

Блік не просто зашипів — він видав звук, схожий на електричний розряд. Його лапи з силою впилися в моє плече, і я відчула, як він готується до стрибка.

​Мама почала обертатися. Повільно. Занадто плавно, наче її шия була зроблена з шарнірів.

​— Міло, люба, що ти таке кажеш? — вона всміхнулася, але ця посмішка... вона не торкнулася її очей. Очі залишалися скляними, нерухомими, наче дві ґудзики, пришиті до обличчя.

​Вона зробила крок до мене. Блік зірвався з мого плеча і блискавкою пролетів через усю кухню. Але він не вчепився в маму. Він стрибнув прямо на дзеркало-сонце, що висіло на стіні.

​Дзень!

​Скло не розбилося. Блік просто відскочив від нього, наче врізався в сталеву стіну. Але на поверхні дзеркала з’явилася... рука. Зсередини. Долоня притислася до скла, розплющуючи пальці, і я побачила, як срібляста речовина, схожа на ртуть, починає просочуватися крізь раму.

​— Надя, біжи в кімнату! — крикнула я, хапаючи сестру за руку.

​Надя не рухалася. Вона дивилася під стіл.

— Фенрір... він каже, що вона пахне холодом, — прошепотіла вона. — Мама пахне як лід з морозилки.

​«Мама» знову зробила крок. Її рухи ставали все впевненішими, наче вона звикала до цього тіла. Вона простягнула руку до мене:

— Дай мені тканину, Міло. Навіщо ховати красу? Ми хочемо бачити вас. Усіх вас.

​Я відчула, як у мене німіють пальці. Я згадала про ковдру в моїх руках. Не думаючи, я змахнула нею, наче плащем, і накинула прямо на це створіння, що стояло переді мною.

​Під тканиною щось зашипіло, наче розпечене залізо кинули у воду. «Мама» видала звук, який не міг належати людині — це був скрегіт скла об скло.

​— Тікаймо! — я смикнула Надю, і ми вилетіли з кухні.

​Блік біг попереду нас, вказуючи шлях до дитячої. Ми заскочили всередину і я з розгону зачинила двері на засув.

​В кімнаті було темно, але я знала — тут теж є ворог. На дверцятах шафи Наді висіло маленьке рожеве дзеркальце у формі серця.

​Я підбігла до нього і заклеїла його першим ліпшим плакатом зі стіни.

​— Міло... — голос Наді тремтів. — Подивись на вікно.

​Я обернулася. Надворі була ніч, і скло вікна перетворилося на гігантське чорне дзеркало. У ньому я бачила нас обох. Але за нашими спинами у відбитку... двері кімнати повільно відчинялися, хоча в реальності вони були зачинені на замок.

​У відбитку «мама» вже заходила всередину. Вона тримала в руці кухонний ніж, і він блищав сріблом, якого не було в нашій кімнаті.

​— Вони заходять через вікна, — зрозуміла я. — Вікна — це теж дзеркала, коли темно.

​Блік застрибнув на підвіконня і почав шкребти скло, намагаючись прогнати ту, іншу «маму» з екрана ночі.