1

24 години до кінця світу

Стоячи посеред площі з телефоном у руці, Віра не могла повірити в те, що бачить та чує. «Кінець світу настане через 24 години» «Величезний астероїд неминуче зіткнеться з Землею», «Нікому не вдасться вижити».

Лише після третього перегляду відео з повідомленням про кінець світу, Віра підняла погляд. Більшість людей навколо плакали та дзвонили близьким, дехто злився та кричав, а дехто просто мовчав. На жаль, все це було реальним.

Віра не знала, що відчувала. Їй не хотілося плакати та злитись і дзвонити було майже нікому. Вона перебувала у ступорі, доки пробігаючий мимо чоловік не штовхнув її.

І хоч він поспішно вибачився, Вірою все одно оволодів страх, тому вона швидкою ходою пішла додому. Було відчуття, наче за нею хтось женеться, тому вона намагалась йти все швидше. Дуже хотілося сховатися, отримати підтримку стін рідного житла, але бігти неможна. Ніхто не повинен подумати, що вона як усі піддається паніці.

Віра розуміла, що це не врятує її від астероїду, але вона ще до кінця не усвідомила, що кінець світу дійсно відбудеться. Такі новини не могли вкластися в голові. Було відчуття, наче світ припинив бути реальним. Сьогоднішній день завершиться, настане завтра, а потім ще день і так далі. Не може ж так статись, що світ просто перестане існувати? Не може. Не може.

Дійшовши до квартири, Віра тремтячими руками дістала ключі та з третьої спроби відкрила двері щоб бігом зайти всередину. Вона вірила, що це врятувало її від чогось невідомого. Та що далі? Що роблять люди, очікуючи кінця світу? Окрім того, щоб плакати та злитись. Напевно намагаються встигнути доробити те, що не встигли за все життя. Та чи воно можливо? Ні.

Перебираючи в руці ключі, Віра прижалася спиною до дверей і подивилася на фотографії, що висіли на стіні, на них були зображені найрідніші люди. Лише за декілька хвилин вона зрозуміла, що не стане намагатися наздогнати життя, тому що в цьому не було жодного сенсу. Часу залишалось занадто мало.

- Я буду просто жити. Наче нічого не відбувається. Так буде правильно. Просто звичайний день, Віро. Останній звичайний день.

Ці слова прозвучали як установка, здавались пустими, але все ж змусили Віру зайнятися звичними справами. Вона досі не вірила. Не могла осягнути, але іншого вибору просто не мала.

Готуючи вечерю, Віра думала над тим, кому треба подзвонити, щоб попрощатись, та чи взагалі варто це робити. З родичів у неї був тільки дядько в Києві, найкращі подруги жили неподалеку, а інші люди були не такими важливими. Чи ні? Орест… Він був першим, про кого Віра подумала, дізнавшись про кінець світу. Та хто він їй? Приятель? Партнер? Родич? Ні. Чи має вона право турбувати його в такий час? Ні. Тим паче вони не розмовляли вже два дні із-за невеличкого непорозуміння, яке наразі здавалось зовсім неважливим.

З Орестом Віра познайомилась три роки тому у Києві. Вона приїхала в столицю на весілля дядька, а він на поховання бабусі. Доля звела їх в торгівельному центрі «Контрі» прямо в ліфті, який застряг на одинадцятому поверсі. Вистачило лише пів години спілкування, щоб зрозуміти один одного і пройнятись взаємною симпатією. Після чого вони разом попили кави та попрощались на вокзалі, роз'їхавшись по своїм містам. Орест повернувся до Івано-Франківська, а Віра до Луганська. Вони були такими далекими один від одного, але одночасно близькими. Випадкове знайомство, яке за три роки спілкування переросло в дещо більше. Постійне коливання між дружбою та пристрастю, яку неможливо погасити.

Думки про те, що Віра більше ніколи не побачить Ореста, просто вбивали її, але дуже тихо і майже непомітно. Хотілося почути хоча б його голос, але стримувало відчуття відстороненості. Чому він досі сам не подзвонив? Можливо він не знає або просто не хоче. Йому не до Віри. У нього занадто багато справ, як завжди.

Все ж таки близько десятої Віра не витримала і набрала номер Ореста. Вона була впевнена, що він відповість, тому що так було завжди, але окрім довгих гудків Віра нічого не почула. Це розізлило її, та більше засмутило.

Кинувши телефон на стіл, вона вирішила, що більше не стане дзвонити, але одночасно зрозуміла, що це рішення було продиктоване емоціями. Орест обов’язково передзвонить, вибачиться, все пояснить, вони будуть довго говорити, сміятись, наче нічого не відбувається, а потім світу прийде кінець.

Віра посміхнулась, згадавши про їх з Орестом теплі бесіди, але думки про кінець світу швидко повернули її до реальності. Також поряд заскиглила собака.

- Що сталось, моє сонечко? – присівши біла тварини, запитала Віра, але та не перестала скиглити – Не дивись так на мене, я тебе погодувала, - у відповідь собака вказала в сторону дверей та замотиляла хвостом. – Ні, Бавовнятко, сьогодні ми не підемо гуляти, на вулиці може бути небезпечно. Не впевнена, що є сенс в моїх словах, адже ми все одно загинемо, але астероїд вб'є нас миттєво на відміну від якихось маніяків, що вирішать випустити своїх внутрішніх звірів. Треба залишатися вдома. Підемо вже зранку, добре?

Здавалося б, що може зрозуміти звичайна тварина? Та Бавовна була розумною собакою, тому вона просто прижалась до ніг господарки, забувши про свої попередні наміри. Можливо, вона також щось відчувала і хотіла розповісти, показати, попередити про небезпеку, але при цьому була лише маленькою пухнастою тваринкою зі смішним хвостом і пронизливим поглядом. Що вона могла зробити?

Повечерявши, Віра надіслала повідомлення добрим знайомим і колишнім колегам, написала декілька постів в соцмережах і знайшла в собі сили, щоб подзвонити дядьку, але він також не взяв слухавку.

Вірі хотілось покінчити з усім цим зараз, щоб залишок часу провести в спокійній атмосфері, але то було б занадто просто, а її життя ніколи не було таким.

Зібравшись спати, Віра ненадовго задумалась над тим, чи раціонально витрачати час на таку непотрібну нині необхідність як сон? Та не знайшовши для себе інших варіантів, вона взяла Бавовнятко, включила якусь мелодраму для нормалізації атмосфери та пішла до ліжка.