Глава 7

Покидьок! Як я могла так легко попастися? Ще й сукню мені зіпсував, виродок. Чекай, чекай.

— Пробач, — каже, витягуючи ніж з потаємної кишені пальта. — Але я це заберу. Нащо такій тендітній дівчині зброя?

Хочу обізвати його, але через скотч чути лише нерозбірливе белькотіння. 

— Я зв'язав тебе заради твого ж блага. Інакше це тривало б довго, а я не хочу травмувати твоє гарне личко. 

Ти тільки розв'яжи мене і я покажу тобі хто кого травмує. Так покажу, що забудеш як звати. Хто ж ти такий, в біса, щоб думати, що можеш поводитися так зі мною? Ніхто не смів і ти не будеш. В голові кляну його всіма брудними словами, які знаю, але це не допомагає послабити пути на руках. Треба вибиратися звідси. Нема чого розсиджуватися. Тут до мене доходить, що місія остаточно провалена, і я почуваю себе невдахою, як ніколи. Принаймні цей чоловік точно так вважає і це добре видно з його вдоволеного виразу обличчя. То й хай, так і треба.

Я продовжую брикатися, тим часом чоловік обходить мене по кругу, він просто дивиться й мовчить, а я продовжую марно вовтузитись.

—  Припини! —  Майже наказує. Та що це? Я чую в його голосі м'якість. Невже хижак переживає за свою жертву? Мене це не спиняє, від його слів лише подвоюю свої зусилля. Якщо не вдасться вибратися звідси живою, що ж я принаймні намагалася. Хах, смішно. Я не збираюся помирати тут на цьому захламленому та давно закинутому складі. 

Чоловік нависає наді мною, він надто близько стоїть, і лише за це його слід каструвати, та поки я безсила. Якусь мить він просто витріщається на мене, і я шкодую, що не можу харкнути йому в обличчя.

—  Я відклею тобі рота, але не кричи. Звісно ти можеш, але це марно, ти ж сама бачила, що тут ти допомоги не знайдеш. —  Покидьок, думає, що я благатиму, але я скоріше вихаркаю печінки з кров'ю, ніж попрошу про пощаду. Він обережно торкається гарячою долонею до моєї щоки, і я роблю різкий рух, намагаючись відсторонитися, наскільки це можливо, зважаючи, що я зв'язана на стільці. В цей же момент розумію, що пов'язані лише руки й ноги, я не прив'язана до стільця. Що ж, сам винен, що не дооцінив.

Він знову, попри мої намагання, торкається до мене своїми брудними лапами, змушуючи поглянути на нього.

—  Я просто зроблю, буде трохи боляче, гаразд? Люба, я розумію, що ти злишся, зрештою кому б сподобалося, що його зв'язали. Та повір, що для цього були причини. —  Він говорить так, ніби я маля в пелюшках і геть розуму не маю. Він розклеює мені рот, і я випльовую шматок тканини. Зуби клацають в міліметрі від його руки. Що ж, мушу визнати в цього клятого Євгена чудова реакція. 

—  Нам треба поговорити, —  його тон змінюється. Тепер схоже, що він не грає сердитого і невдоволеного татка.

Сиджу й гордо дивлюся на нього. Що б зламати мене чи вибити інформацію з мого мозку йому прийдеться попітніти. Може він й хороший агент, та я теж не пальцем роблена. 

—  Хіба ти думав, що я не знала про твою брехню стосовно заводу? —  Питаю дивлячись йому в очі. Насправді, це правда лише частково, бо підозра почала мене брати аж на половині шляху, коли зрозуміла, що ми їдемо не в центр міста, а навпаки на периферію. Продовжувати гру було зваженим рішенням. Не можу сказати, що не шкодую про це.

—  То ти не джентльмен, як я сподівалася, а маньяк-вбивця? —  запитую, вдаючи святу невинність. Хай бачить, що я не боюся ні його, ні смерті. 

—  Ти така кумедна. Схоже ти граєш в гру, правила якої застаріли. Але я знаю правила твоєї гри. То ж припини вдавати. Зараз скажу ще дещо, та спочатку ти мусиш знати, що тобі не слід мене боятися. Я довго чекав на нашу зустріч, але схоже в долі були геть інші плани. Що ж, мені шкода та в мене є підстави вважати, що Макса схопили й утримують. 

Він, мабуть, бачив, що ця інформація справді налякала мене.

—  Покидьок.

—  Так і є, але не я покидьок, а ваша безіменна організація. Чи ти думаєш, кому це потрібно?

—  Що ти верзеш. Думаєш я повірю в це?

—  Думаю, що ти розумна дівчинка, і все розкладеш на місця, коли зрозумієш, що він працював на мене.

—  Він так би не вчинив. Макс не зрадник.

Наступним, що роблю це скидаю його зі стільця. 

—  Думав, що це займе більше часу, —  каже піднімаючись. 

—  А ти не думай, просто попрощайся з життям, —  кажу, схопивши ніж з коробки, куди його поклав Женя, забравши при обшуку.

—  Твоя організація дістане й тебе, якщо ти не зробиш правильний вибір. Але ж ти ніколи не мала вибору, чи не так? 

Я нависаю над ним, міцно стиснувши ніж в руці. Чоловік вже відчуває доторк смертоносного леза. Та я не повинна вагатися. Це велика помилка. Чому він такий спокійний? Я не відповідаю. Євген не проста людина з вулиці. Його підготовка і вміння мають насторожувати мене. Все це лише спроби відволікти мене й обкрутити навколо пальця. 

— Ти не мала вибору, коли почала працювати на них. 

На його шкірі виступають краплинки поту. Нарешті щось людське. Я вирішую скористатися моментом і вивідати щось про Макса.

— Що ти знаєш про Макса? Ти причетний до його зникнення? 

Мій голос звучить обірвано, та я не переймаюся. Уже можна не грати роль і забути про легенду. 

— Коли Макс дізнався про істинне завдання вашої організації, він захотів піти. Та звісно, це зробити нереально. Єдиний вихід це знищити їх. Тому він вийшов на мене. Макс почав допомагати мені. А я натомість мав забезпечити йому свободу після того, як ми ліквідуємо вашу контору. 

Поки що я не вірю жодному його слову. В якусь мить я розумію, що Женя просто розслаблено лежить на холодній бетонній підлозі, ще й руки за голову заклав. 

А я сиджу на ньому, вже попустивши хватку. Лезо знову наближається до його горла, коли я думаю, що він навмисно хоче приспати мою пильність. Глитнувши, Євген продовжує:

— І тут він розповів мені про тебе. Він сказав, що ти приєднаєшся до нас. Макс лише хотів знайти підхід до тебе.