Глава 6

— Які у вас є гарні, але не банальні квіти? — запитую, щойно заходжу до квіткової крамниці.

Дівчина за прилавком дивиться на мене, роздумуючи.

— Підкажіть, мила дівчино, — прошу з привітною усмішкою.

В продавчині аж настрій піднімається і вона розглядає квіти навколо себе. 

— Вам великий букет чи маленький? — ввічливо уточнює.

— Щось середнє, — кажу не те, що вона хоче чути. 

— Ну, у нас є ось такий букет сухоцвітів, можна додати сюди ще живих квітів і буде дуже небанально. 

— Чудово, тоді зробіть такий букетик. 

Дівчина задоволено усміхається, в передчутті гарного замовлення. Поки флористка робить свою роботу, я блукаю поміж рядів з подарунками. М'які іграшки — це для дітей. А кому потрібні ручки? Хіба зараз ще хтось пише на папері? Хоча, віднедавна я знаю одну таку людину. Він гарно намалював схему роботи ворожої організації і розписав кожну фігуру і її місце в ієрархії. І все це на папері. Та дуже невчасно він зник. Хоча й розумію, що він може виконувати завдання, а це може потребувати затишшя в наших контактах. Та насправді, я більше схиляюсь до варіанту, що його викрили і прибрали. Це не дає мені спокою, та зараз не час про це думати. Маю тепер інше завдання.

Гаманці, фоторамки — це все не те. Цю красуню треба здивувати. Хоч, вона вдає з себе звичайну гламурну фіфу, яку цікавлять гроші, та я бачу її глибше, ніж вона думає. 

Ось. Те, що треба. Беру річ з полички і прямую до каси. Продавчиня бере гроші і вручає дійсно незвичайний букет. Лишаю їй ще й чайові для гарного настрою. 

За десять хвилин підїжджаю до місця, де маю забрати Мілу. Поки її ще немає, я виходжу разом з букетом і подарунком. Та Міла не забарилась. Знову це декольте. Воно притягує мій погляд. Дівчина таки не боїться застудитися, хоч вулиці страшний вітер.   

— Оригінальний букет, — каже, широко усміхаючись. 

— Це тобі, — простягаю, намагаючись не опускати погляд нижче очей. 

Я, зазвичай, легко можу себе стримувати, та чомусь не в цьому випадку. 

Простягаю їй ще й інший пакунок. Дівчина відразу відкриває маленьку коробочку. З її обличчя вмить спадає вдавана усмішка. Вона таки вражена, як я і хотів. 

— Літачок? — розглядає маленький срібний кулончик на ланцюжку. 

— Подумав, що тобі бракує подорожей. Може цей подарунок тебе надихне. 

— Дякую, — каже, видихаючи. 

А тоді ховає подарунок в коробочку і запихає все в кишеню пальта.

— Прошу, сідай, — відчиняю для неї дверцята. 

— Як Зебра? — питаю, коли виїжджаємо на дорогу.

— Чудово. А куди ми їдемо? — дівчина оглядає дорогу за вікном, де вже починає сутеніти. Вечір найкращий час для світських заходів.

—  Я ж казав, коли запрошував тебе, що це буде вечірка для творчої інтелігенції.

— Так, але куди саме? — бачу в її очах занепокоєння, яке вона талановито приховує. 

— Не бійся. Це доволі непогане місце. Правда трохи за містом. Ти ж знаєш, творчі люди трохи дивакуваті. Ой. вибач, — усміхаюсь якомога ширше.

Міла видушує з себе легку усмішку. 

— Обіцяю, — порушую незручну тишу, — я точно не серійний вбивця і не везу тебе в ліс. 

Решту дороги намагаюся відволікати її розмовами та ставлю особисті запитання. Здається, вона і справді ні про що не підозрює.

—  То як давно ти пишеш і в якому жанрі? 

—  Насправді, зараз в мене певна криза, — відповідає дівчина, поправляючи довге волосся. 

—  І ти так спокійно кажеш про це? Думав, що творчі люди хвилюються через такі речі.

—  Невже тобі справді цікаво слухати цю нудну мене, яка говорить про свої книги? Ти б теж міг розповісти про себе.

Міла благально зиркає на мене. Перед таким поглядом важко встояти. 

—  Міг би, якби ти сказала, що саме тебе цікавить в мені. 

—  Для початку…Невже ти завжди говориш такими заплутаними реченнями?

 —  Ні, лише коли хочу відволікти увагу дівчини, — кажу посміхаючись і викручуючи кермо на останньому повороті.

Ось перед нами вже будівля старих складів, які точно не скидаються на елітні заклади, де зазвичай збираються вершки суспільства. Шкода сукню, яка точно не пасуватиме до дійства.

Здається, дівчина теж помічає занедбані будівлі, бо ставить питання:

— Це що таке?

— Це лише антураж, думаю, що ти знаєш краще за інших, що не можна зустрічати за одягом. Це була ідея одного з організаторів вечірки. 

Говорю це максимально впевнено, бо добре знаю, що можна будь в чому переконати, але лише, поки ти сам в це віриш. Дівчина виглядає трохи напруженою, але все ще посміхається. Що ж, я майже впорався, звідси вона вже точно нікуди не дінеться. 

Вийшовши з машини, ми підходимо ближче до однієї з будівель. Міла невпевнено заходить, коли я відчиняю двері. В якусь мить я бачу на її обличчі усвідомлення. Вона зрозуміла, що це пастка. Та пізно, рибко моя. Сіті затягнуто. 

Я добряче отримую по яйцях і тендітні дівочі руки, що виявляються куди сильнішими ніж видаються, царапають мені обличчя. Та мені все ж вдається вгамувати її, поваливши на брудну холодну підлогу.

Чорт. Куди ділись мотузки, які я підготував? Доводиться якось викручуватися, і я різко, одним рухом, відриваю шмат її сукні. Шокована вона навіть перестає борсатись на якусь мить. Цього достатньо щоб швидко зв'язати її. А щоб не верещала, заклеюю рот. Добре, що скотч з собою мав, а то б і його вкрали.  

Міла хижо дивиться на мене і на свої голі ноги, бо я добряче вкоротив її сукню. Вона гарчить, здуваючи носом пасмо з обличчя. Так, коли вона люта, подобається мені навіть більше.