Глава 2

Я заходжу у свою квартиру на одинадцятому поверсі і кидаю на стіл об'ємну папку з паперами. Це інформація про мою ціль. Я отримала нове завдання і на відміну від всього, що я робила до того, воно довгострокове, а ще дуже важливе для нашої організації. Не те, щоб я раніше мала право помилятися, але зараз це буквально питання життя та смерті. Моєї смерті в разі провалу. Знімаю туфлі на високих підборах і, з задоволенням розминаючи втомлені пальці, йду на кухню й заварюю собі чашечку міцної кави. На годиннику одинадцята ночі, а отже попереду безсонна, зате продуктивна ніч. 

Прокидаюся о шостій ранку від того, що ранкове осіннє сонце засліплює мені очі. Мружачись, підводжуся. Довкола розкладені папери, які вивчала всю ніч. Сьогодні це досьє мушу повернути, але все необхідне вже в моїй голові.

Гордієнко Євген. Тридцять вісім років. Народився в Україні, але здобув вищу освіту в Лондоні, після чого повернувся в рідне місто Київ. Точна дата вступу в організацію ТОПАЗ не відома. Але на сьогодні це одна з найнебезпечніших державних установ, які мають зв'язки і вплив буквально всюди. Що ж, вони успішно користуються цими звʼязками, зокрема для підпільної контрабанди зброєю. Особливо, цей Гордієнко, який сидить на дуже непоганій посаді і за гроші платників податків руйнує свою ж країну. Від таких думок аж скривилася. 

Після душу знову чашечка кави і я як нова копійка, готова до нового дня. Перед виходом на коротку мить зазираю в дзеркало. Не завадило б підкрутити волосся, що прямо падає на спину, але на це зараз немає часу. Попереду, ще повно роботи.

На годиннику вибиває повідомлення, і я намагаюся набрати Макса, але він вже не в зоні доступу. Що ж, тоді пізніше. Життя й так мчиться на шаленій швидкості, а з нашою роботою це взагалі дивний і швидкоплинний калейдоскоп подій та випадкових людей, на яких тим не менше ми маємо той чи інший вплив. 

Одягаю сонячні окуляри і роблю музику голосніше, щоб хоч якось підняти собі настрій. Добре, що хоч цей клятий дощ закінчився. Ненавиджу осінь, а ще більше не люблю цю дощову погоду. Вона мимоволі викликає в мене хандру та поганий настрій. 

Дивлюся у дзеркало заднього виду і бачу авто схоже на те, що їхало за мною вчора, але на першому ж повороті сварю себе за параною. 

В першу чергу заношу досьє і під розпис повертаю його. Далі повно роботи з підготовки образу. Що ж, час пройтися по магазинах, а потім можна буде і почати слідкувати за ціллю. Поки що треба робити це обережно. Відчуваю, що просто з цим завданням не буде, та коли мене це спиняло?

Насправді, як би це божевільно не звучало, та я ніколи не шукала простих шляхів. А складнощі та небезпека лише збурюють мене до дії ще більше. Перш ніж вийти з підземного паркінгу в торговому центрі, трохи підфарбовую губи і на мить вдоволено посміхаюся своєму відображенню в дзеркалі. 

Наступну годину, я спокійно ходжу собі торговим центром, обираючи все необхідне, або принаймні щось з цього може знадобитися. Насправді ж, я лише частково зосереджена на цьому. Інша частина мого мозку працює мов скажена машина, складаючи детальний та чіткий план.

Зокрема, я обрала кілька пар туфель на високих, я б навіть сказала небезпечно високих та гострих підборах, коктейльну сукню з глибоким V-подібним вирізом на спині та багатьма мерехтливими камінцями, які хтось пришивав власноруч. Аж тут в одному з відділів до мене причепилася особливо настирлива консультантка. Я розуміла, що це лише її робота. Тактовно попросила, щоб не чіпала мене, та вона ще з дужчою завзятістю почала пропонувати те, що я б у житті і навіть при смерті не одягла б. Ну я і підвищила тон. Якщо чесно, я трохи лютувала, чим і довела ніжну фіалочку до сказу та істерики. Через, що була змушена швидко забратися з торгового центру, щоб не привертати уваги, яка мені аж ніяк не була потрібна.

В мене інколи відчуття, що люди, які працюють з іншими людьми, ще більш наївні ніж здаються. Хіба вони ніколи не бачили до цього злих, невдоволених життям і чоловіком мигер? Хіба я перша? Чого треба було розпускати соплі просто при людях і псувати мені і собі настрій. Взагалі, треба було мене просто залишити у спокої.

Проте, може й добре, що я звільнилася трохи раніше. Матиму час, щоб щось перехопити, бо з усіма цими клопотами й зовсім забула, що не їла з вчорашнього дня. При спогадах про їжу раптово відчула голод. Тоді вирішено —  смачно пообідаю. Я взагалі з тих людей, які за смачну їжу готові душу продати, хоча я її вже й так продала, та не суть. Просто за їжу я готова на будь-що. Цей інстинкт в мене добре розвинутий. 

Проїхавши майже все місто я знайшла маленьке непримітне кафе з смачною їжею і вмостилася за одним зі столиків —  тим, що був якнайдалі від усіх інших. Якби це не було так дивно, я б ще більше посунула свій стіл. Але така моя витівка точно не залишилася б без уваги. Тому замовила собі смачнючий круасан з беконом та склянку фрешу і, щойно мені принесли їжу, я накинулася на неї, ніби вовк на вівцю. 

Вже серйозно роздумувала над десертом, коли дзвіночок на дверях мелодійно проспівав, запускаючи в затишне і майже порожнє приміщення, яке ніби вогнем нагріте, ще двох відвідувачів. Коли я підвела голову, сильно пожалкувала, що в мене не було плаща невидимки. Такого мабуть і в природі не існує, але тепер він би мені точно не завадив. Першим інстинктом було зірватися і вийти. Але відвідувачі сіли за найближчий стіл від дверей. Він би мене точно побачив, якби я просто підірвалася і вискочила, а я ще навіть рахунок не оплатила. 

Десерт відпав, як і апетит. Мозок вперто намагається придумати, як я можу вислизнути. Але я не можу. Я сиджу боком до нього і його розкішної супутниці.  Вперто змушую себе вигадати вихід, бо не можу дозволити, щоб мене засікли. Але мій мозок спрямований геть в інше русло. Я сторожко поглядаю на них, майже не рухаючись і ховаючи себе наскільки це було взагалі можливо. 

Яке ж в неї густе, довге, хоч і фарбоване волосся. Довгі ноги, ідеальна фігура. Мабуть, справжня модель.