3. Ганна

Світ наче стих. І в ньому більше немає втоми. Минають дні, місяці, роки… і здається, мене більше не хвилюють речі, які боліли колись.
Звикла. Переступила та прийняла, як звичний плин речей. Закрила на них очі, так як інша людина закриває очі на шар пилюки, чи застарілу пляму на улюбленій сорочці.
Сьогодні мій негаразд конкурує з щирою усмішкою сина. Він відрізав в машині паски безпеки й тепер стоїть біля неї з ножицями, тими пасками, бовтає ними перед очима і гигоче.
Дорослий чоловік, а в душі дрібна дитина.
Я можу сказати, що я втомилась від таких сюрпризів. Але в середині ще жевріє надія, що це не назавжди. Зрештою, хіба цей негаразд не можна здолати?
Те що долається, хіба є негараздом?
Усміхаюся сину та звично набираю номер СТО.
— Ми знову без пасків, — говорю згодом.
Чоловік по той бік телефону видає щось нерозбірливе.
— Я маю для вас запасні… Вам евакуатор?
Дотепники. 
— Не варто. Я сама.
СТО не далеко. Можна і проїхатися, навіть самій, або ж з Остапом. Нехай “малятко” погуляє.
Дарма, що вище голови мені. 
— Сідай Остапе. Гайда  в машину. 
Він сміється без упину. У світлі сонця — на ньому тінь. Здається як від чорних крил…
Руки літають, мов ловить мух він . А потім з задоволенням їх жре. 
— Мабуть, у тебе й сенс для цього є.
Я рушаю.
Їхати дійсно не довго. Кілька кілометрів, кілька поворотів. 
Кілька нестерпних думок.
Довкола не так багато машин, проте недавно дощило і дорога ще відчувається слизькою. 
Коли повз минає магазин, Остап раптом викидає  руку і моє плече раптом сіпає від відчутного удару. Це лякає, наскільки може лякати агресивна  людина за спиною.
— Остапе!
— Ам-ма! —  випльовує раптово. Новий удар летить  у скроню. 
На мене опускається туман. В суцільній  біло-сірій мряці, з довкола дивиться мара. У неї простір — море й очі.  Кліпочуть тихо й раз по раз. 
У звуках гальм — чимдуж тріскоче. Так рве і тіло,  і метал.
У мить, коли довкола простір. Коли удар стискає світ. Тріпоче чорним  за спиною — ти став окрилений, мій син…