Глава 17

Тіна

Тріс не прийшов на ніч, не розбудив, як обіцяв. Прокинувшись вранці, я спеціально обійшла весь будинок, навіть подивилася на задньому дворі, раптом він тихенько сидить на веранді або задрімав на нашій улюбленій лавці-гойдалці. Але ні його, ні сумок із речами ніде не виявилося. Мабуть, засидівся з хлопцями, випив і заснув у готелі. Зазирнула у телефон – теж нічого. Не страшно, хай виспиться гарненько, вчора й справді був дуже насичений день. А може, поїхав проводжати друзів до аеропорту. Принаймні встигну приготувати сніданок, що-небудь смачне, млинців, наприклад, сьогодні в мене якраз є настрій возитися з тістом, порадую тата, він любить мої млинці, та й Тріс їх завжди уплітає за обидві щоки. Вмикаю улюблену музику, підспівую та танцюю від холодильника до столу, а потім до плити.

Я якраз закінчила, урочисто знявши з пательні останній млинець, коли в двері постукали. З'явився, нарешті! Не стримуючи щасливої ​​посмішки, швидко обтираю руки та біжу відчиняти.

— Привіт, — на порозі стоїть Ева, Рік та Харві, що дивно.

— Доброго ранку, ви якраз вчасно прямо до сніданку, проходьте, зараз питимемо чай. А Тріс не з вами?

— Ні, він не з нами, — Ева якась напружена, похмура з самого ранку, це не схоже на неї, та й хлопці притихлі, мовчки проходять та сідають на кухні.

— Харві, ти не полетів? Я думала ти повертаєшся сьогодні додому разом із Діланом, — дістаю чашки та джем.

— Не полетів. Хоча дійсно збирався, — Харві чухає потилицю і відводить погляд. — Тріс забрав мій квиток.

— Тіно, може ти сядеш? — Ева з гуркотом висуває табурет і дивиться на мене таким... співчутливим поглядом.

— Та що відбувається? — у душі вмить прокотилася холодна хвиля, підкидаючи до горла нервовий ком. — Чому ви такі напружені? Щось трапилося з Трісом?

— Лайно йому вдарило в голову, ось що трапилося, — зітхає Рік. — Напевно, я розповім. Коротше… ти на нього не чекай, Тіно. Буде краще, якщо ти його взагалі забудеш. Адже він тобі розповідав про свою колишню дівчину? — скидає на мене очі його найкращий друг і дивиться так, ніби він теж винний.

— У двох словах, що вона в минулому і не важлива, — відповідаю неслухняними губами.

— Як виявилося, що він все ще її кохає. Тріс місця собі не знаходив, коли вони порвали, психував, ліз на стіни, в бійки та в склянку. Тому ми сюди й приїхали, щоб відволікти його, щоб він замутив з якоюсь лялечкою і відпустив це своє минуле. Але вона знову повернулася у його життя. Вчора Трісу зателефонувала його мати, з Дженніфер щось там таке сталося, він не посвячував нас у подробиці. Факт у тому, що Тріс помчав до неї: втішати, підтримувати та стрибати на старі граблі. Вона… Хочу, щоб ти знала, що я не виправдовую його вчинок і не вигороджую друга. На цей раз він вчинив як справжній придурок. Дженніфер вона, як павучиха, обплела його за чотири роки своїм павутинням і з'їла мізки, мабуть. Вона істеричне стерво, розпещена дочка багатих батьків, дико складна людина і дуже любить себе. А ще її люблять батьки Тріса, бо вона спадкоємиця великого капіталу. Я точно не зрозумів, що там сталося, Тріс бурмотів щось невиразне, чи вона вагітна, чи вже не вагітна, хрін їх розбере. Просто він вирішив, що він їй зараз потрібніший.

— Просто? …А як же я? — кожне слово дається мені з великим трудом. Ева, відчуваючи мій стан, намагається взяти мене за руку. Але я вириваюсь. — Чому він мені не зателефонував, не спробував пояснити і… попрощатися? — відчуваю, як починає тремтіти підборіддя, а на очі навертаються сльози. Але плакати не можна, я не хочу плакати.

— Сказав, що не зможе це витримати, — знизує плечима Рік. — Можливо, пізніше набереться сміливості та зателефонує. А може, схаменеться і повернеться. Я не знаю, Тіно. Він мене дуже здивував. Адже він переконував нас, що закохався в тебе по вуха і… Або в нього кілька пар вух на різних рівнях, або він останній кретин.

— Він сказав, що любив вас обох, але Дженні без нього не впорається, — глухо видавив Харві, потягнувшись за млинцем.

— Ти тільки не плач, перлинко, — підвівшись з місця, Ева обійняла мене якнайміцніше. — Я буду з тобою скільки потрібно. Ми все обговоримо і пошлемо їх усіх до чортової бабусі. Ти все приймаєш близько до серця, а дехто цього не вартий… як виявилося. Скажи що небудь. Можеш накричати і вигнати цих двох, розбий чашку, тільки випусти злість, не мовчи.

Але я не можу говорити, розгубила всі слова, бо вони падають у темну прірву, яка з'явилася на місці мого всесвіту, який раптом вибухнув. Всесвіт кольору його очей, який я носила у своїй душі, з якого несподівано зникло його тепло. І в цьому холоді мені важко дихати, я впала в ступор, ковтаючи сльози, що течуть усередину, намагаючись заповнити порожнечу. Не можу поворухнутися чи подивитися на когось із них. …Мене зрадили, обдурили та кинули… як непотрібну річ. Навіть не пояснивши причини. Значить, усі його слова були брехнею, а ніжність грою, розвагою, щоб забутися. …Так боляче сидіти на шипах пам'яті, бо перед очима непрохано виринають його посмішки, наші поцілунки, жарти, прогулянки. Все виявилося мильною бульбашкою, яка нарешті луснула... Ці шипи встромляються глибоко, ранячи серце лезами своїх бритв. Дурне серце намагається чинити опір, хапається за хибну надію, але правда… надто страшна і очевидна.

— Ну що, натопталися млинців? А тепер валіть звідси, толку від вас більше ніякого, — командує Ева хлопцям. — Залишіть нас удвох. Тіно, пішли до твоєї кімнати, — намагається підняти мене з табурету. — Ходімо, приляжеш, на тобі лиця немає, — але в неї не вистачає сил, а я не можу поворухнутися. — Харві, стояти! Затримайся на хвилину. Ти бугай здоровий, віднеси Тіну до спальні!

…Я не пручаюсь, я ніби переживаю розтягнуту маленьку смерть…

У спальні теж приховано багато спогадів. Тому, як тільки Харві уклав мене на ліжко і зачинив за собою двері, я втискаюсь обличчям у подушку і кричу.

— Рідна моя, буває, що хлопці приходять та йдуть, а ти у себе одна. Не рви душу. Злись, але зламатися не смій, — Ева гладить мене по спині.