Прийшла до тями. Голова боліла й дзвеніла. Перед очима знову все пливе. Що це ще таке? Затуманений розум почав відрізняти стрілкотню, на фоні матершинного істеричного крику деяких найманців. Невже когось із нас шукали і таки знайшли? Невже прийшла підмога?
Озирнулася навкруги. Один "ніндзя" лежав чи то мертвий, чи то без свідомості, недалеко ще один карячився в кутку від болю з поламаними кінцівками. Це щось цікаве я напевно проспала.
Обережно підповзла до знерухомленого тіла, витягнула ніж з його поясу, перерізала мотузку на ногах і руках. Поряд з тілом лежав автомат, треба обережно визирнути, подивитися хто з ким воює. Підійшла на карячках до відчинених дверей, дістала з внутрішнього кишені дзеркальце, хоч через нього огляд і малий, та все ж краще, ніж піймати кулю в голову.
Просунула дзеркало. Найманці поховалися за різними станками, столами, шмаляли хаотично в різні боки та вгору. Це скільки ж там прибуло підмоги, що вони оточили з усіх боків та навіть з верху? Кручу скляшкою, щоб розгледіти хоч когось. Нікого не видно, хіба що щось незрозуміле снувало то тут то там на шаленій швидкості, неможливо навіть розпізнати що воно чи хто воно.
На підлозі теж тіла. В когось переламані або вивернуті кінцівки, в когось голова неприродно розвернута, хтось в калюжі крові. Та тут наче буревій пролетів.
- Я вшиваюся нахєр! - прокричав хтось ззовні.
- Я теж! Прикрий мене!
- Ми завдання шефа ще не виконали! Він нас приб’є!
- Та на х..ю я вертів твого Ковальчука з його завданням! Я на таке не підписувався! Ця й..бана відьма нас всіх потрошить, як скажена кішка пацюків!
Яка ще відьма? Незрозуміла. Згадала! А де Віка? Немає, хм, куди вона зникла? Чи що з нею? Я сама особисто бачила, як їй вкололи кінську дозу дурі. Від такого не виживають. Шкода дівчину, на моїй совісті буде.
Знову дивлюсь в дзеркало. Хтось відстрілюючись просувається до виходу. Раптом, як наче тінь, налетіла, стоп, хто??? Віка! Очам своїм не вірю! Мужик навіть зойкнути не встиг, як його зброя вилетіла з рук, потім гучний хрускіт кісток і чоловічок самотньо вже лежить відпочиває в неприродній позі. Де вона зникла? Знову шмалять в усі боки, хтось навіть в цій скаженій метушні других продірявив, а комусь таки вдалося пробратися до виходу. Чую звуки швидких ударів, знову хруст кісток і знову хтось зойкнув. Таке враження що я дивлюся якийсь фантастичний бойовик, через маленьке пересувне скельце на великому екрані.
Щось моя рішучість вийти звідси тихенько сіла на попу, і навіть ці тіла що повзають мов сліпі кошенята мене вже так не напружують. Краще перечекаю. Невже це Віка сама їх усіх? Хто вона така? Чи що вона таке? То це ж виходить, вона під кайфом їх ламає наче хмиз, а що буде коли ці найманці всі закінчаться? Вона переключиться на мене? Треба забирати ноги, а очко жим-жим, і що робити? Навіть вікна якогось маленького немає.
Одне з тіл нарешті перестало вошкатися, напевно здох, або відключився від больового шоку. Другий вже настоп..здів кректати, прийшлося приспати прикладом. Напевно нерви вже здали, треба було добити, щоб не мучився.
Поки танці під музику автоматів продовжувалися, я вирішила перелізти до дальнього кута. Тримаю автомат для підстраховки. Хто його зна, може коли вона їх всіх переб'є, як цуциків, переключиться на мене?
Симфонія автоматних черг з під співом криків, матюкливої лайки з істерикою нарешті скінчилися. Скільки це тривало часу не знаю, я тупо втратила його ліку. Тілом побігли мурахи від тиші. Раптом, чую одинокі кроки бетонною підлогою. Моє волосся поступово стає дибки все вище і вище, з кожним кроком, який наближався до цієї кімнати. Мої нерви вже натяглися струною, яка ось-ось лусне. Тремтячі руки вчепилися в автомат, палець на спусковому гачку, а очко майже тріщить від потуги стискання.
Втискаюсь вже в самий кут під столом, дивлюся в прохід, в якому з'явилися її ноги. Крок за кроком вона заходить в кімнату, наближається до моєї схованки, і раптом така "Бу-у!" під стіл. Я з переляку ледь не всралась, натискаю на курок, автомат заревів чергою. Її нема. Я що вбила її? Але вона зникла! Бля! Де вона? Що це за х..йня?!
- Ві-ік? - гукнула її тремтячим від переляку голосом.
- Ти там що, зовсім їб..нулася?! Ти мені нову майку продірявила! І як я в такому вигляді поїду додому?!
Я сиджу ох..ївша під столом. Я в неї всю автоматну чергу випустила, а вона мені за свою майку жаліється!
- Вилазь давай! Чи ти там всралася і нічим підтертися?! - її обличчя спустилося зі стола прямо перед моїм, я з переляку знову направила на неї дуло і навіть кліпнути очима не встигла, як автомат зник з моїх рук. - Тобі подати папірця?
- Н-ні, н-не треба. Я ще не їла, вчора.
Обережно вилазю накарячках, я від страху й забула про зламані ребра та біль по всьому тілу. Повільно підводюся не спускаючи від неї очей. Вона стоїть переді мною тримаючи автомат за дуло, з якого я повинна була зробити з неї решето, а на ній ні подряпини, лиш де-не-де дірки по майці.
- Ти...- показую пальцем на її живіт
- Ціла, не переживай, промазала.- відмахнулася вона
- Як? Я ж майже впритул в тебе...
- Та ти походу ще той рукогузник.
- То ти їх сама всіх?
- Я? А, ні. Вони такі полохливі були, що з переляку самі себе перестріляли.
Я вийшла з кімнати, оглянулася навсібіч. В стінах виднілися сліди від пострілів. Місцями на підлозі лежали тіла найманців, деякі з вогнепальними пораненнями, деякі були живі, але без свідомості. В деяких з них були вивернуті або виламані кінцівки, в когось вивернуті голови.
- Треба вшиватися, поки не наїхало копів.
- До речі, там - вказала Віка на одні з дверей - купа білого какао в пакунках лежить.
- Судячи по твоїм очам ти вже пригостилася?
- Ну не те щоб, ну, випадково впала на розірвану пачку обличчям.
- Угу, впала - зітхнула я.
Віка таки пішла в ту кімнату, я слідом за нею. Справді, на столі лежало чимало пакетів. Віка підійшла до стола і прямо обличчям в білий порошок хрясь.
Відредаговано: 21.12.2024