Розділ 1.

Літо.

Пекуче сонце нещадно заливало місто золотавим промінням, змушуючи перехожих шукати порятунку в затінку дерев. Повітря було сповнене запахом нагрітого асфальту, свіжоскошеної трави та солодких ароматів із найближчої кав'ярні.

Карина сиділа на дерев'яній лавці посеред невеликого скверу, повільно смакуючи улюблене полуничне морозиво. Останнім часом її чомусь особливо тягнуло на солодке. Можливо, так вона намагалася додати хоч трохи приємного до своїх одноманітних буднів.

Навколо вирувало життя.

Хтось квапливо прямував на роботу, раз у раз поглядаючи на годинник. Молоді матусі прогулювалися з дитячими візочками, закохані пари трималися за руки, а діти безтурботно бігали алеями, голосно сміючись.

Кожен поспішав у власному напрямку. Кожен мав свої турботи, плани, мрії.

А Карина нікуди не поспішала.

Вона спостерігала за людьми й думала про те, як дивно влаштоване життя. Для когось сьогодні був найщасливіший день, для когось — найважчий. Хтось уперше закохувався, а хтось саме зараз намагався забути людину, без якої ще вчора не уявляв свого майбутнього.

І попри все світ продовжував рухатися.

«Жити. Мріяти. Любити. Творити. Досягати своїх цілей…»

Саме з такими думками два роки тому вона залишила рідне село й приїхала підкорювати велике місто.

Тоді все здавалося значно простішим.

Карина мріяла вступити до університету, здобути освіту, знайти роботу, розвивати свої творчі здібності й побудувати власне життя. А ще, звичайно, зустріти справжнє кохання.

Таке, про яке пишуть у книжках. Щире, взаємне, без зайвих сумнівів і недомовленостей.

Батьки не надто раділи її рішенню. Їм було важко відпускати доньку далеко від дому, у незнайоме місто, де вона мала навчитися самостійно долати труднощі.

Проте Карина завжди вирізнялася впертістю.

Якщо вона чогось хотіла, переконати її відмовитися від задуманого було майже неможливо. Іноді ця риса допомагала досягати бажаного, а іноді ставала причиною болісних помилок.

Та дівчина дотримувалася одного правила: якщо рішення ухвалила сама, то й відповідальність за наслідки нестиме самостійно.

От тільки за ці два роки вона зрозуміла дещо важливе.

Доросле життя не завжди схоже на красиву історію, яку ми малюємо у своїй уяві.

Іноді воно змушує розчаровуватися в людях. Іноді — у власних очікуваннях. А часом ставить перед вибором, до якого ти зовсім не готова.

«Ось таке воно, доросле життя…» — гіркувато всміхнулася Карина.

Раптом щось із силою вдарило її по нозі.

— Ой!

Дівчина здригнулася й опустила очі. Біля її ніг лежав невеликий м'яч, а за кілька метрів стояв хлопчик років п'яти, який із неприхованою цікавістю спостерігав за її реакцією.

— Це твоє? — запитала Карина, піднімаючи м'яча.

Малий кивнув.

Вона усміхнулася й легенько кинула йому іграшку. Хлопчик кинувся ловити її, незграбно перечепився через власну ногу, але дивом утримав рівновагу.

Карина мимоволі розсміялася.

— Обережніше, чемпіоне!

Проте замість подяки бешкетник показав їй дулю та, задоволений собою, побіг далі.

— Оце так виховання! — пробурмотіла дівчина, проводжаючи малого поглядом. — І чого вас тільки в тому садочку навчають?

Вона похитала головою, але не змогла стримати усмішки.

«Діти… Що з них візьмеш?»

За мить хлопчик підбіг до двох чоловіків, які неспішно прогулювалися алеєю.

Один із них був кремезним, широкоплечим, із доволі суворими рисами обличчя. Проте, щойно малий обійняв його за ногу, чоловік широко всміхнувся й лагідно скуйовдив йому волосся.

«Напевно, батько», — подумала Карина.

І справді, вони були напрочуд схожі.

Поруч ішов інший чоловік.

Високий, у чорній кепці, простій футболці та джинсах. Його хода була спокійною, невимушеною. Він щось розповідав своєму товаришеві, час від часу жестикулюючи.

Карина ковзнула по ньому поглядом і вже збиралася повернутися до своїх думок, аж раптом…

Він засміявся.

І щось усередині неї здригнулося.

Вона завмерла.

Цей сміх.

Ні, цього просто не могло бути.

Карина повільно повернула голову в бік чоловіків.

Обличчя незнайомця було погано видно. Чорна кепка затінювала його очі, а відстань не дозволяла розгледіти знайомі риси.

До того ж останнім часом зір її помітно підводив.

Але слух…

Слух не міг помилитися.

Вона знала цей сміх.

Знала настільки добре, що змогла б упізнати його серед тисячі інших.

Колись він здавався їй найприємнішим звуком у світі. Змушував усміхатися, навіть коли настрій був жахливим. Бентежив, хвилював, викликав дивне тепло десь усередині.

А тепер…

Тепер від нього серце болісно стискалося.

«Ні. Тільки не він».

Карина поспіхом відвела погляд.

Минуло вже пів року.

Цілих шість місяців відтоді, як вона вирішила змінити своє життя. Або, можливо, саме життя вирішило змінити її.

За цей час дівчина навчилася багато чого.

Приховувати сльози. Усміхатися, коли хотілося плакати. Переконувати себе, що все добре, навіть якщо насправді це було далеко від істини.

І найголовніше — вона вчилася відпускати.

Людину. Спогади. Надії, яким так і не судилося здійснитися.

Принаймні намагалася.

Карина зітхнула й подивилася на майже розтануле морозиво.

«Може, мені просто здалося?»

Вона ще раз украдливо поглянула в бік чоловіків.

Той, у чорній кепці, саме повернув голову.

Щось у його обличчі було болісно знайомим.

Занадто знайомим.

«Та невже? Ні, такого не буває…»

Дівчина швидко доїла морозиво, підвелася з лавки й поправила легкий сарафан небесно-блакитного кольору.

Теплий вітер торкнувся її довгого рудого волосся, що хвилястими пасмами спадало майже до сідниць.

Своїм волоссям Карина особливо пишалася.

Ще з дитинства її жартома називали Рапунцель. Скільки разів вона збиралася його підстригти, стільки ж разів хтось переконував її передумати.