За межею розрахунку

Розділ 11

— Так, — повторив Ніколас, поклавши серветку на коліна. — Гадаю, настав час пояснити всім, навіщо ми тут зібралися.

Його голос був спокійним. Надто спокійним для людини, яка щойно вирішила зруйнувати ретельно підготовлений вечір. Батько Лії повільно повернув до нього голову.

— Я думав, ми вже обговорили це питання.

— Ми обговорили його між собою, — відповів Ніколас. — Але за столом є люди, які досі не знають, що саме ми вирішуємо. — Він не дивився на Лію, та вона відчула, що кожне його слово стосується саме її.

Її батько відкинувся на спинку стільця.

— Немає потреби ускладнювати те, що вже погоджено.

— Погоджено ким? — запитала Лія.

За столом запала тиша. Батько подивився на доньку так, ніби вона перебила його під час важливої презентації.

— Ліє, ми повернемося до цього пізніше.

— Ні. Я хочу почути відповідь зараз.

Ной сидів поруч, і вона відчувала його погляд на собі. Він не знав, що відбувається. Не знав, чому в розмові про майбутнє родин усі раптом замовкали, коли говорила вона. Не знав, чому Ніколас, який ще кілька хвилин тому здавався просто знайомим її батька, поводився так, наче мав особисту причину залишатися за цим столом. І Лія не могла пояснити йому нічого, не визнавши, що приховала від нього щось важливе.

— Ми з родиною Вейлів обговорюємо можливість довгострокового партнерства, — нарешті сказав батько. — Спільні інвестиції, нові проєкти, взаємні гарантії.

— І шлюб, — додав Ніколас.

Його мати завмерла з келихом у руці. Батько Лії стиснув щелепу.

— Ніколасе.

— Що? — той ледь підняв брови. — Ми ж не збираємося вдавати, що зібралися тут виключно заради інвестицій.

Лія перестала чути шум кондиціонера, дзенькіт приборів і тихі голоси персоналу за дверима. Вона знала, що батько розглядає її шлюб як частину домовленості. Знала, що Ніколас погодився на це ще до того, як вона отримала можливість сказати своє слово. Але почути це вголос, перед Ноєм, виявилося зовсім іншим.

— Ти серйозно? — запитала вона, дивлячись на батька. — Ти запросив мене на вечерю, щоб оголосити про моє весілля?

— Ніхто не оголошує про весілля, — холодно відповів він. — Ми обговорюємо можливість союзу двох родин.

— Я не бізнес-проєкт.

— Не драматизуй.

— Ти говориш про моє життя так, ніби воно належить тобі.

— Я говорю про майбутнє, яке ти поки що не здатна оцінити повною мірою.

Лія повільно поклала виделку.

— А ти навіть не спробував запитати, чого хочу я.

— Я намагаюся забезпечити тобі можливості, яких ти не розумієш.

— Можливості для кого? Для мене чи для твоєї компанії?

Батько не відповів одразу. Його мовчання було красномовнішим за будь-яку репліку. Ной сидів нерухомо. Він дивився на Лію, а потім на Ніколаса, на її батька, на сервірований стіл, за яким усі, крім нього, начебто знали правила гри. Раптом йому стало зрозуміло, чому Лія так наполягала, щоб він прийшов. Вона не запросила його на сімейну вечерю. Вона привела його сюди, у ситуацію, про яку він нічого не знав, і тепер його присутність мала щось змінити. Що саме — він іще не розумів. Але вперше за довгий час відчув себе не людиною, якій довіряють, а людиною, яку поставили в потрібне місце.

— Ліє, — тихо покликав він.

Вона повернулася до нього.

— Що?

— Ти знала, що сьогодні говоритимуть про твій шлюб?

Їй вистачило одного погляду, щоб зрозуміти: він уже здогадується, що вона приховала щось важливе.

— Я знала, що батько знову намагатиметься вирішити за мене моє майбутнє.

— Це не відповідь.

— Ной…

— Ти знала, що тут буде Ніколас?

Вона замовкла. Цього мовчання вистачило. Ной відкинувся на спинку стільця. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах щось змінилося.

— Зрозуміло.

— Ні, ти не розумієш.

— Тоді поясни.

Лія подивилася на батька, на матір Ніколаса, на самого Ніколаса. Усі вони чекали, що вона скаже далі, хоча кожен, здавалося, чекав чогось свого. Вона не могла розповісти Ною про свої почуття. Не могла зізнатися, що запросила його не лише заради підтримки, а й тому, що сподівалася змусити Ніколаса відступити. Тепер це звучало б жорстоко.

— Я не хотіла приходити сюди сама, — сказала вона нарешті.

— Це я вже зрозумів. — Ной гірко всміхнувся.

— Ти мій друг. Я хотіла, щоб ти був поруч.

— Як друг?

Запитання вдарило сильніше, ніж вона очікувала.

— Так.

Він кивнув, наче почув відповідь, яку й так знав.

— А він? — Ной ледь помітно кивнув у бік Ніколаса. — Він теж просто друг, про якого ти не вважала за потрібне мені сказати?

— Ной, я…

— Ти запросила мене сюди, знаючи, що я маю до тебе почуття. Ти знаєш, що я не став би відмовляти тобі, коли ти просиш про допомогу. І ти нічого не сказала про те, що тут відбуватиметься.

— Я не хотіла тебе образити.

— Але тобі було зручно, щоб я прийшов.

Він не підвищив голосу. І саме тому Лія не змогла відмахнутися від його слів.

— Ти не знаєш усієї ситуації, — прошепотіла вона.

— Тоді чому ти не довірилася мені настільки, щоб розповісти?

Лія відкрила рот, але відповіді не знайшла. Ной подивився на її руки, що лежали на колінах, і повільно похитав головою.

— Я думав, що ти покликала мене, бо тобі справді потрібен я. Не тому, що моя присутність мала щось довести комусь іншому.

— Це не так просто.

— Можливо. Але я не хочу бути твоїм аргументом у суперечці, про яку навіть не знав. — Він підвівся. — Вибачте, — сказав він присутнім, зберігаючи ввічливість, яка тепер здавалася майже болісною. — Мені потрібно трохи повітря.

— Ной, зачекай, — Лія теж підвелася.

Він подивився на неї. На мить вона побачила в його очах того самого хлопця, який роками залишався поруч, коли всі інші вимагали від неї бути сильнішою, розумнішою, зручнішою. А потім він відвів погляд.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше