Розділ 1

Я два місяці чекала цього дня! Саме з того моменту, як приїхала у велике місто і почала працювати тут. Хотілось заробити трохи грошей, щоб було на перший час, поки навчатись буду. Я не з тих, хто буде сидіти на шиї у батьків. Вони у мене й так працюють день і ніч, щоб дати нам з сестрою найкраще. 

Ні, ми не багаті люди. Я б назвала нас звичайними. Мама – вчителька, тато на заводі працює, а сестра ще школярка. 

Батькам дуже важко було мене відпускати. Вони звикли, що я повинна бути поруч з ними, але у мене були інші плани. 

Велике місто, найкращий університет, у який я вступила сама, і через декілька років омріяна робота. Все так гарно й по пунктах розкладено, і я впевнена, що все саме так і буде. Я дуже хочу досягнути небувалих висот, щоб допомогти батькам фінансово і щоб вони нарешті відпочили. 

Залишаю квартиру за годину до початку пари. Просто не можу сидіти вдома, і час, як на зло, дуже повільно тягнеться. Саме тому вирішую прогулятись і подихати свіжим ранковим повітрям. 

Погода сьогодні також радує. Все під мій піднесений настрій. Йду, щаслива, в бік університету, і вже уявляю, як буду знайомитися з одногрупниками. 

В якийсь момент поруч проноситься дорогий спортивний автомобіль чорного кольору. Я такий лише в інтернеті бачила. Навіть уявити страшно, скільки він коштує. Схожий на пантеру. Такий же хижак. 

Зацікавлено спостерігаю за тим, як автомобіль зупиняється поруч із центральним входом, саме там, де зупинка і парковка заборонені. Тільки от водія це зовсім не хвилює. Він залишає салон, а я чомусь зупиняюсь. Просто… хлопець дуже цікавим виявився.

Весь у чорному. Капюшон кофти закриває обличчя. Темні джинси і такі ж кросівки. 

Схоже, цей мажор – неформал якийсь. Чому стільки чорного в гардеробі? 

Коли хлопець заходить у будівлю, я наче оживаю. Не до кінця розумію, що це за реакція така на незнайомця. Я не збираюсь закохуватися найближчі років п’ять. На першому місці у мене навчання. Хочу ще продовжувати працювати, якщо зможу поєднувати роботу з навчанням. 

Тому ніяких хлопців! Навіть гарних і багатих!  Хоча сумніваюсь, що такий хлопець, як цей, погляне у мій бік. Такі сірі мишки явно не в його смаку. 

У коридорі універу тихо і спокійно. Схоже, я перша прийшла. Хоча ні, друга! Десь тут є ще той хлопець у чорному. 

Мені подобається бродити довгими коридорами, вдихати запах цієї будівлі, наповнений історією, і уявляти, як я буду ходити цими коридорами кілька років і черпати все нові й нові знання. 

Замріявшись, не помічаю, що з-за повороту хтось виходить, і ми натикаємось одне на одного. 

– Ой, пробачте! – папери, які незнайомець тримав у руках, розлітаються по підлозі, а мені так соромно стає. Присідаю, щоб допомогти йому зібрати все, і тільки зараз помічаю, що цей той самий хлопець у чорному одязі. – Ось, візьміть!

Подаю йому папери, які встигла зібрати, і завмираю, дивлячись у неймовірно гарні сині очі. Я таких ще ніколи не бачила. Хлопець явно не враженим моєю красою, тому різко вихоплює папери у мене з рук. Підводиться на ноги, поправляє капюшон, який злетів з голови, і йде геть, не озираючись. 

– Дивний якийсь, – бурчу собі під ніс і чомусь згадую його очі. Цікаво, чому він приховує таку красу? 

Зібравшись, знаходжу свою аудиторію і зовсім не дивуюсь, що тут ще нікого немає. Схоже, я одна тут схиблена на навчанні. 

– Привіт! – чую за спиною незнайомий жіночий голос і, повернувшись, бачу доволі милу брюнетку з коротким каре та зеленими очима. – Я думала, що першою буду. 

– Привіт! – усміхаюсь. – Ти також не можеш дочекатися початку пари?

– Та ні, – сміється. – Мене тато зарано привіз, бо на роботу поспішав. Не люблю навчатись. А ти, схоже, любиш. Так?

– Люблю, – киваю. – Я схожа на божевільну, так?

– Ну чому ж… – замислюється брюнетка. – Ти цікава. До речі, мене Катя звати.

– А я – Соломія, – кажу. – Будемо знайомі? 

– Будемо, – погоджується.

Катя сідає поруч зі мною, і вже за хвилину до нас починають приєднуватися інші студенти. Дехто з них підходить, щоб познайомитись, але є й такі, які одразу ж поводяться дуже зверхньо. 

– Це Віка Борисова, – шепоче мені на вухо Катя. – Її тато – бізнесмен. Я її знаю. 

Розглядаю цю Віку з довгим білявим волоссям, стрункою фігурою і ляльковим обличчям і розумію, що подругами нам не бути. І справа зовсім не у її зверхності. Просто я не люблю таких людей, які ставлять себе вище інших. 

– Привіт, дівчата! – до нас наближаються двоє хлопців, і я одразу ж забуваю про Віку. Дивлюсь на них та усміхаюсь. 

– Я – Артем, – вітається брюнет з карими очима. 

– А я – Діма, – додає блондин. 

Катя зацікавлено їх розглядає і тисне руку кожному по черзі. Я теж це роблю, але тільки тому, що не хочу виглядати замкнутою. Те, що я не шукаю стосунків, зовсім не означає, що не хочу знайти друзів.

– Що будете робити після пари? Може, у кафе сходимо? – питає Артем і дивиться чомусь саме на мене.