Герой

1 березня 1263р. 13:21
Ялен, Королівство Родок
   Нік блукав вулицями давнього міста та зацікавлено спостерігав за людьми, які йшли по своїх справах та незважали на інших. Сонце світило в очі, але вітер досі був доволі холодним. Через кілька хвилин Нік підійшов до одного молодого чоловіка.
- Вітаю вас,- дружелюбно сказав чоловік,- Ви хотіли щось спитати?
- Так. Я шукаю одну людину. Лицар в дорогій броні.
- Тоді вам краще піти до свадів. Вони більше часу приділяють своєму зовнішньому вигляду, тому нерідко вдягають дорогу та красиву, але неякісну броню.
- Мені цікаво чи був тут один з таких.
- Що ж,- сказав чоловік, бачачи, що Нік не збирається йти,- Так, був один такий. Швендяв тут туди-сюди кілька днів тому. Кілька разів питав мене про корабель до Явіксхольма.
- Де він зараз може бути?
- Напевно, на кораблі. Він скоро відпливає, але ви можете встигнути.
   Нік вдячно кивнув чоловікові та швидко покрокував до порту, де було лише кілька кораблів. Більшість з них не могли б пережити подорож до Пендору, тому чоловік пішов до найбільшого та найрозкішнішого. Підійшовши ближче, чоловік не побачив нікого знайомого. Вирішивши, що йому нічого робити в порту, чоловік пішов в таверну.
- І ось я сам, а проти мене тисячі цих чортів,- розповідав чоловік в таверні, тримаючи в руках кухоль пива, а навколо уважно слухало кілька десятків людей,- І тут, раптово, прибуває ціла армія всіх королівств Кальрадії, а головну роль відіграли родоки, адже саме родоцькі снайпери нещадно поливали ворожих солдатів арбалетними болтами.
- Ми родоки!- крикнув один чоловік з натовпу, а інші схвально загуділи.
   Нік впізнав чоловіка, але вирішив стояти в стороні, спершись на балку, що тримала стелю. 
- Розкажи ще щось!- вигукнув хтось за натовпу.
- Добре. Був я, значить, в одному особливому загоні Пендору. Ми були найманцями, але брали замовлення лише в тих людей, які були чисті серцем. І ось, через деякий час, ми надокучили королям в Пендорі, тому вони оголосили на нас полювання. Ми добре приховувались кілька місяців, доки не потрапили в пастку одного хорошого найманця, якого королі найняли, щоб вбити нас. Багато наших людей загинуло. Вижили тільки я, мій друг та його дружина, щоб привести нас до короля.- Нік усміхнувся, слухаючи чоловіка та згадуючи старі часи,- Я і мій друг змогли вибратись, але, на жаль, його дружина загинула в бою. Він довго шукав її вбивцю, а я пішов на службу короля, щоб дізнатись, хто з коронованих голів замовив вбивство.
- І так і не дізнався,- втрутився Нік.
- Дізнався, але він помер швидше, ніж я зміг його дістати.- мовив чоловік, обертаючись до Ніка,- Не думав, що ти будеш тут.
- Я довго шукав тебе, хоча не думав, що ти будеш розказувати історії в таверні,- Нік підійшов до Сера Рейна та потиснув його руку.
- Прошу мене вибачити,- звернувся Рейн до слухачів,- але в мене не так багато часу і я б хотів поговорити з своїм другом. Надіюсь, що ми ще побачимось.
   Лицар кинув кілька монет власнику таверни та, разом з Ніком, вони вийшли надвір, де пахло рибою.
- Цілий рік пішов на те, щоб тебе знайти,- сказав Нік.
- Навіщо?
- Не знаю. Мені нічого робити, тому я вважав це за розвагу.
- Я вражений,- сказав Рейн та повернувся до океану,- Чесно кажучи, мені сподобалось в Кальрадії. Якщо не враховувати жахливо прокладені шляхи та розбійників, то тут дуже спокійно.
- Тобі пощастило, що ти потрапив в такий час. Якщо тобі тут сподобалось, то чому ти відпливаєш в Пендор?
- В мене є незакінчені справи. Мені жаль, що ми зустрілись тоді, коли я змушений відпливати. Що ж, як в тебе справи?
- Якщо чесно, то не дуже. Після битви в мене видіння та кошмари. Останнім часом їх стало набагато менше, але вони ще є. Радує те, що це не зайшло занадто далеко.
- Ти сильний, справишся.
- Так. Мені це вже казали. 
- Я, закінчивши справи, планую поселитись в Пендорі. Заведу господарство і сім'ю і проживу так до кінця життя, якщо пощастить.
- Ти і осіле життя?
- Варто спробувати.  
   Вони сиділи на сходах на пристані та ще дві години говорили на різні теми, дивлячись на моряків невеликих кораблів, що готувались вирушати.
- Сер Рейн?- спитав чоловік, який неочікувано опинився в них за спинами.
- Так,- сказав чоловік, обертаючись до незнайомця.- Якщо вже пора відпливати, то я готовий.
- Ні. Я посланець з села Глунмар.
- Звідки?- перепитав Нік.
- З села Глунмар. Воно розташоване далеко в горах, тому не належить жодному з лордів. Єдине вільне село на планеті.
- Вітаю,- сказав лицар,- Чого вам потрібно від мене?
- Думаю, ви знайомі з паном Карпом. Декілька днів тому він помер і його останнім бажанням було, щоб ви були на похоронах.
   Нік майже одразу побачив, як збліднів Нік.
- Сім'я загиблого хотіла б знати, чи ви приїдете на поховання.
- Так, приїду.
   Посланець низько вклонився і через кілька хвилин чоловіки його вже не бачили.
- Чому?- спитав Нік.
- Що "чому"?
- Чому ти хочеш їхати в це забуте село, коли в тебе скоро відпливає корабель в Пендор?
- Цей Карпо був мені близьким другом на час подорожі по Кальрадії. Корабель буде новий, а в село я поїду.
   Чоловік вирішив, поки що, не розпитувати друга про це. Вони віддали речі власнику таверни на зберігання, сіли на коней та швидко поскакали в село.
   Вночі, коли вони зробили привал, Нік підійшов до Рейна, що сидів віддалік від вогнища.
- Навіть не питай мене,- сказав лицар,- Я не хочу про це говорити.
- Добре. Ти був у Глунмарі до цього?
- Ні.
- Ти повинен знати, що не просто так Глунмар ізольований від решти королівства. Ходять чутки, що люди там живуть за своїми правилами. Коли я був малим, батько розповідав мені про село, де не діють закони, а люди живуть так, як первісні предки. Я ніколи не був у Глунмарі, але впевнений, що він говорив саме про нього.
- Люди ж там живуть.
- Ніхто не знає як. Я зустрів багато мандрівників та пілігримів за своє життя, які подорожували по всьому світу, але ніхто не був в цьому селі.
- Чому ти мені це говориш?
- Для того, щоб ти був готовим до того, що можеш там побачити.