Відголоски минулого

Величезне поле битви. Багатотисячна армія зійшлась у масштабній битві з не менш великою армією. Люди помирають тисячами через незрозумілі для них причини. Вдруге в історії всі правителі Кальрадії об'єднались проти спільного ворога. Десятитисячна армія вершників скакала вперед, просто на ворожих солдатів. Лицар на білому коні був одним з керівників армії Нічних Вершників. Такими були його умови. Розрубуючи противників, він скакав вперед, щоб вбити головнокомандувача ворожої армії. Білого коня поранили, тому лицар пробирався пішки. Він бачив смерть, на нього лилась кров, взуття грузнуло в землі, яка була мокрою від крові, ранені солдати кричали та благали про допомогу, а в повітрі відчувався металевий присмак. Нарешті, лицар пробрався до головнокомандувача, при цьому вбивши десятки ворожих солдатів. Чоловік напав на свого ворога. Відбивши кілька ударів, лицар спробував напасти, але щось пішло не так. Головнокомандувач відбив удар, сильно вдарив лицаря. Той пропустив ще кілька смертельних ударів та впав на землю.

25 жовтня 1262р. 08:45
Околиці Рейвадина, Королівство Вегір
   Нік різко підвівся на землі. Сонце, що сходило з-за горизонту, світило йому в очі, тому він був змушений закрити обличчя руками. 
- Знову кошмари?- спитав Лезаліт.
- Так. Битва за замок,- відповів Нік.
- Який це вже раз? Десятий?
- Не знаю. Я збився з рахунку.
- Вони вже ніколи не повернуться. Ми відбили їхній напад та розбили їхні війська.
- Я так не думаю. Кілька років тому я був в одному з храмів Пендору. Я бачив пророцтво, яке було адресовано мені.
- Вражає. Що там було?
- Якийсь мудрець, чи псих, говорив, що Пендор і Кальрадію чекають дві біди: хвороби та величезна армія.
- Наскільки я знаю, хвороба вже знищила імперію, а ворогів ми відбили, тому можеш не хвилюватись. Може тобі варто відпочити від цього всього?
- Я й так залишив замок на Джеремуса.
- І вирішив мандрувати. Під відпочинком, я маю на увазі, щоб ти десь оселився, завів сім'ю та почав жити нормальним життям.
- Я думав над цим, але ніяк не можу наважитись закінчити таке життя. Я боюсь розчаруватись у сімейному житті.
- Ти просто не хочеш...- почав Лезаліт, але Нік перебив його.
- Годі! Якщо ти вже проснувся, пішли в село. Скажемо, що бандити більше їх не турбуватимуть.
   Лезаліт втомлено видихнув, зібрав речі і вони швидко поскакали в село. 
- Ми вам дуже вдячні!- радісно говорив староста села, коли почув хороші новини від чоловіків,- Якщо чесно, багато селян втратили віру в таких людей, як ви, але я все ще вірю.
- Віру в кого? В найманих вбивць?- спитав Нік.
- В тих, хто допомагає простим людям.
   Поговоривши з старостою про нагороду, Нік та Лезаліт пішли в таверну.
- Скільки нас вже не було?- спитав Лезаліт,- Близько року, якщо я не помиляюсь. Думаю, що нам вже пора повертатись.
- Навіщо? В замку для мене всеодно немає роботи. Ми запросили велику кількість селян і Фірентіс їх успішно тренує, а Джеремус робить все решта. Нам просто нічого там робити... Принаймні, мені.
- Не треба мені тут говорити, що тобі там нудно. По-перше, в замку вже багато людей, тому завжди комусь потрібна допомога, а по-друге, визнай, що ти просто тікаєш подалі звідти, щоб позбутись кошмарів. Ти вважаєш, що чим дальше ти від поля битви, тим легше тобі буде. 
- Тобі не зрозуміти. Я знаю, що ти досвідчений командир і воїн, але я брав участь в десятках битв, вбив тисячі людей, боровся з тобою проти клятого монстра та побував в іншому світі, щоб перемогти чародія, але це... Це зовсім інше. Битва за Дирим була звичайною політичною сутичкою, до якої я вже звик, але те, що сталось коло Булуги - інше. Сотні тисяч, якщо не мільйони, людей вбивали один одного. Заради чого?
- Виживання. Ти не бачив того, що бачив я. Ті воїни - варвари. Вони вбивали всіх, хто не міг бути їхнім воїном чи рабом. Я бачив як три сотні їхніх воїнів жорстоко та за кілька хвилин жорстоко вирізали тисячу моїх найманців. Я бачив, як вони захоплювали Ривачег. Вони не відчували страху і не злякались машин, що стріляли вогнем, хоча навіть я боявся їх, хоч і був по цю сторону. Якщо ти хочеш себе жаліти і говорити, що в тебе травма, тоді заважати не буду, але я тебе жаліти не збираюсь! Я теж брав участь у тій битві і теж бачив все на власні очі!
- Звідки ти їх так добре знаєш?- спитав Нік, надпивши пива.
- Коли я був малим,- неохоче почав Лезаліт,- вони напали на замок, де я народився. Їх було небагато, близько трьох тисяч, але, як ти розумієш, цього було достатньо, щоб вбити сім тисяч добре озброєних та навчених захисників замку. Я і сестра втекли звідти під час нападу. Вони вбивали всіх, тому новини про них поширювались повільно, а тим, хто виживав - не вірили. Я з сестрою бігли кілька днів, але вони дістали її. Я спробував врятувати її. Мені тоді було 14 і зрозуміло, що я не міг боротись навіть проти десяти воїнів. Я зміг втекти від них і влаштуватись на службу до одного з близьких друзів мого батька, але він і чути не хотів про похід на ті племена, щоб врятувати сестру. Тоді я зрозумів, що робити мені нічого, тому я відправився в Кальрадію.
- Мені жаль.
- Не думай, що тільки ти бачив жахіття в своєму житті.
   Лезаліт встав з-за столу та вийшов надвір, ледь не наткнувшись на трьох озброєних чоловіків, які зайшли в таверну. 
- Дай нам найкраще пійло та найкращу дівку!- крикнув один з прибулих.
- Ми не надаємо таких послуг,- відповів власник таверни.
- Тоді дай нам свою доньку чи дружину,- сказав чоловік і засміявся. Його п'яні друзі теж почали сміятись. 
- Я думаю, що хорошо пійла ти можеш попити в калюжі,- сказав Нік, встаючи з-за столу,- а щодо дівчини? В тебе є два друга, тому можеш попросити в них допомоги в цьому питанні.
   Чоловіки глянули на Ніка та потягнулись по зброю.
- Йшов би ти звідси обірванцю, доки яких проблем не сталось,- сказав чоловік.
- Відчуваю, що вже пізно. Проблеми вже тут.
   Розбійник підійшо до Ніка та замахнувся для удару, але чоловік вчасно ухилився, вдарив противника ліктем в спину і кілька разів в живіт. Другий чоловік побіг просто на Ніка, але воїн ухилився та вдарив ворога головою об стіну. Третій ворог замахнувся. Нік приготувався відбити удар, але, на мить, йому здалось, що він вже бачив це обличчя в битві коло Булуги, а навколо чути крики болю та розпачу. Цієї миті вистачило ворогу, щоб повалити Ніка на підлогу та кілька разів сильно вдарити його гострою палкою. Ворог витягнув ножа та замахнувся для удару, але, почувши шум бою, Лезаліт ввірвався в таверну та двома швидкими ударами меча вбив противника.
- Старієш?- спитав Лезаліт, допомагаючи Нікові піднятись. 
- Мені лише 29, на відміну від тебе. І цих двох,- чоловік вказав на два тіла, що лежали на підлозі,- переміг я.
- Потім будеш хвалитись.
   Друзі вийшли з таверни та, сівши на коней, поскакали з села.