Розділ 1. Незакриті справи. Глава 1. Повернення до місця подій 

Сьогодні, після п'яти років роботи й рішень, які зрештою привели мене сюди, я нарешті зайду в ці двері вже майже як колега своїм колишнім викладачам.

Я аспірантка третього року навчання, і саме сьогодні в мене розпочинається практична частина освітнього процесу — викладання. Колись я про таке навіть мріяти не могла.

Будучи раніше дуже «старанною» студенткою, котра бачила викладачів від сили тричі за семестр — на першій та останній парах, а між ними хіба що під час відпрацювання, — я й подумати не могла, що колись опинюся по інший бік аудиторії. Хоча, якщо чесно, на магістратурі довелося стати трохи відповідальнішою. Деканат чомусь вирішив, що саме я маю бути старостою групи.

Хоча я більше схиляюся до думки, що просто спрацював принцип: із двох лих обирають менше. Через те, що студентів набрали більше, ніж планували, утворили додаткову групу й дозволили нам самим вирішити, хто туди перейде. У результаті там опинилися всі ті, з ким ми ще чотири роки бакалаврату збиралися в купки й разом ходили відпрацьовувати свої недопуски.

І, на диво, це виявилося чи не найкращим рішенням. Ми мали непогану відвідуваність, були дружнішими за більшість колективів, які траплялися нам раніше, і навіть встигли обзавестися власними маленькими традиціями.

Нарешті зник поділ на умовні касти й угруповання, як це було раніше. Коли деякі могли мало не голову відірвати за зайве питання, навіть якщо в них самих уже не залишалося вільних колонок для оцінок, а тобі потрібна була всього одна, щоб отримати залік. Там усе було інакше: іноді я сама благала когось узяти питання, потягнути час і не відповідати за списком. Можливо, це звучить дивно, але ми навіть файлами почали ділитися одне з одним. Раніше ж благай не благай, питай не питай — усе одно ніхто нічого не скине.

Можливо, ми й були трохи пасивними, але з часом більшість із нас зрозуміла, що юриспруденція — це не мрія всього життя. А якщо вже й будувати з нею якісь плани, то теоретично ми вже добряче замахалися її слухати й просто чекали на випуск, щоб нарешті перейти до практики.

От і я не думала, що встигну попрацювати за фахом у різних напрямках, а потім ще й добровільно піду писати серйозну наукову роботу.

Якщо ви думаєте, що все справді так, як кажуть, — на юридичний йдуть, бо там не треба математики, а моє життя таки  вписується в цю теорію, то почекайте. Я тільки-но прокинулася й зараз сідаю пити каву, аби все детально пояснити та самій усвідомити, наскільки ж до біса непередбачуваним може бути життя.

Адже таке, мабуть, буває в більшості: зранку, перед важливою подією або першим робочим днем, ти сидиш за кавою й ніби дивишся кіноплівку власного життя — усі події, які зрештою привели тебе саме до сьогоднішнього дня.

П'ять років тому, у свої двадцять три, я звільнилася із суду й, чесно кажучи, гадки не мала, що робити зі своїм життям далі. Саме тоді в мою і без того не надто спокійну голову закралася, мабуть, не менш спокійна ідея: аспірантура, відкласти навчання на кілька років, поїхати за кордон і заробити на власні плани. Здавалося б, нічого надзвичайного — звичайні дорослі плани людини, яка вирішила самостійно облаштувати своє життя.

Насправді я завжди краще почувалася, коли мала бодай приблизне уявлення про наступний крок. Не обов'язково знати, що буде через десять років, але мати план на найближчі кілька місяців — цілком достатньо. А от опинитися перед порожнім аркушем, на якому ще нічого не написано, було значно складніше. Можливо, саме тому я так швидко почала складати новий план, щойно попередній перестав працювати.

Коли батько дізнався про мої наміри, то одразу пояснив, що вільних грошей у нього наразі немає, а все це — мої нові примхи. Що ж, я й не збиралася просити. У мене були свої плани, а звичка розраховувати на себе нікуди не зникла.

За наступні два-три роки я мала заробити на навчання, невеличку квартиру й автомобіль. І, як не дивно, зрештою мені це вдалося, гроші були зароблені. Квартиру в іншому місті, де знаходився мій університет, я придбала. Але не сталося як гадалося, ну може трошки. Через мою звичку все робити тихо і нікому не казати про свої плани, батько вирішив, що я вже достатньо подорослішала, раз я вже наїздилася на заробітки, нарешті повернулася до рідного міста, залишила свою гордість й пішла працювати до поліції, то цілком можна й купити квартиру в Києві, яку він мені обіцяв ще на магістратурі. Дякую, звичайно. Щоправда, одразу повертатися й заселятися вже в них не планувала, тому вирішила не залишати помешкання порожнім і здала їх в оренду на два роки свою і безстроково батькову. І додатковий дохід, і квартири не простоюють. Практичність — наше все.

Але гроші — це була лише частина плану. Я не хотіла колись прийти до студентів із самою лише теоретичною базою й розповідати про речі, з якими ніколи не стикалася на практиці. Тому після повернення вирішила попрацювати в поліції. У моєму, м'яко кажучи, неспокійному місті можливість отримати реальний досвід у сфері криміналістики і оперативно-розшукової роботі здавалася значно кориснішою, ніж черговий рік роздумів про те, як усе має працювати в теорії.

Так минули перші два роки аспірантури: дистанційне навчання, робота в поліції, наукові пошуки й спроби знайти відповіді на запитання, які виникали в межах мого дослідження. І, як не дивно, виходило в мене не так уже й погано.

Відмучившись із цим усім, я нарешті зрозуміла, що, можливо, просто сумувала за студентськими часами в університеті, який за ці роки став для мене майже рідним. Хотілося ще раз відчути себе його частиною. Щоправда, я дещо недооцінила кількість нових дисциплін, які доведеться вивчати, дисертацію, яку доведеться писати, до якої тепер уже не вийде поставитися так само легковажно, як раніше до курсових.