Розділ 10 Весілля без посмішок.

День реєстрації шлюбу виявився похмурим і дощовим, немов сама погода підкреслювала складність і неоднозначність усього, що відбувалося. Не було ані пишної білої сукні з довгим шлейфом, ані гучного оркестру, ані натовпу радісних гостей, які б осипали молодят пелюстками троянд і побажаннями щасливого майбутнього.

Софія обрала скромну, але дуже елегантну ніжну сукню кремового кольору з завищеною талією, яка м'яко спадала донизу і приховувала округлий живіт. На її плечах лежала тепла хустка, подарована бабусею. Максим був у простому, добре підігнаному темно-синьому костюмі. У його руках був невеликий букет із польових квітів та гілочок лаванди — саме тих квітів, які Софія так любила малювати у своєму альбомі.

У невеликому кабінеті РАЦСу панувала напружена тиша. Батьки Софії прийшли лише для того, щоб поставити вирішальні підписи та закрити це питання перед суспільством. Вони стояли осторонь, біля вікна, і їхні обличчя нагадували кам'яні маски. Олена Сергіївна періодично прикладала хустинку до очей, а Віктор Миколайович мовчки дивився у підлогу, зсунувши брови і демонструючи всім виглядом, що перебуває тут виключно під тиском обставин.

Єдиною людиною, яка щиро усміхалася й тримала Софію за руку, була бабуся Ганна Петрівна. Вона приїхала з села у своєму найкращому святковому вбранні, і її теплі, поорані зморшками руки давали дівчині неймовірне відчуття захисту.

— Оголошую вас чоловіком і дружиною, — урочисто промовила працівниця РАЦСу, швидко оглянувши незвичну компанію та зупинивши співчутливий погляд на молодій нареченій.

Коли Максим одягав золоту обручку на тремтячий палець Софії, він нахилився до її вуха й тихо, але з глибокою ніжністю мовив:

— Відсьогодні ти моя дружина. Ніхто й ніколи більше не заподіє тобі болю.

Софія підвела очі, і в її погляді вперше за довгі місяці спалахнуло справжнє світло. Вони обмінялися стриманим, але сповненим безмежного кохання та вдячності цілунком.

Після формального вручення свідоцтва про шлюб Віктор Миколайович підійшов до них. Його крок був важким, а погляд — відчуженим.

— Ви отримали те, чого прагнули, — холодно сказав він, дивлячись на Максима, оминаючи поглядом живіт доньки. — Документи оформлені. Завтра Софія забрана з нашого обліку. Живіть як знаєте. Якщо виникнуть проблеми — вирішуйте їх самі.

— Ми й не планували турбувати вас, Вікторе Миколайовичу, — спокійно відповів Максим, обнімаючи дружину за плечі. — Дякую за те, що хоча б не заважали під кінець.

Батьки пішли першими, навіть не обійнявши доньку на прощання. Олена Сергіївна лише на мить затримала погляд на обличчі Софії, але так і не наважилася зробити крок назустріч, слідуючи за чоловіком до виходу.

Софія важко видихнула, але замість болю відчула раптову, дивовижну легкість. Це було прощання з минулим, де її сприймали лише як чужу власність.

Той же вечір вони провели у затишній квартирі Максима. Ганна Петрівна благословила їх хлібом і святою водою, пообіцяла приїхати на пологи та повернулася додому в село, щоб не заважати молодим.

Коли двері за бабусею зачинилися, Софія повільно пройшлася вітальнею. Тут усе дихало теплом: м'яке світло торшера, великі дерев'яні стелажі з книжками, ескізи будинків на робочому столі Максима та велике мольбертне полотно у кутку, яке він заздалегідь купив спеціально для неї.

Вона підійшла до мольберта, торкнулася пальцями чистого полотна і посміхнулася.

Максим підійшов ззаду, м'яко обняв її за талію та поклав долоні на її кругленький живіт. Дитина всередині легенько штовхнулася, ніби вітаючи новий дім.

— Ласкаво просимо додому, Софіє, — тихо сказав Максим. — Тепер це наш світ. Без кліток і без заборон.

Софія відкинула голову йому на груди і заплющила очі від щастя. Вона зробила свій вибір, і попереду на них чекало абсолютно нове, доросле життя.