Розділ 9 Дозвіл скрізь зуби.

Після бучливої сцени в хаті бабусі Ганни Петрівни в повітрі ще довго висіла важка, наче перед грозою, тиша. Батько, Віктор Миколайович, ходив подвір'ям мов поранений звір, хапаючись за телефон, визвонюючи знайомих юристів і лікарів. Але відповідь усюди була однаковою й невтішною для нього: термін вагітності вже надто великий, щоб чинити будь-який тиск, а намагання вивезти неповнолітню проти її волі за наявності захисту з боку повнолітнього батька майбутньої дитини та рідної бабусі загрожували гучним публічним скандалом і судовими позовами.

Мати, Олена Сергіївна, просиділа пів дня на ґанку, тихо плачучи у хустку. Її ідеальний світ, де донька мала бути прикладом для всієї міської еліти, остаточно розпадався на шматки. Звістка про вагітність шістнадцятирічної Софії була для неї найстрашнішим сном.

Увечері за великим дерев’яним столом у хаті відбулася розмова, яка тривала понад три години.

— Ви розумієте, що ви робите?! — стишеним, але шиплячим від люті голосом промовляв Віктор Миколайович, дивлячись то на Максима, то на Софію. — Ви руйнуєте її майбутнє! Який шлюб у шістнадцять років?! Що я скажу колегам?! Що скажу партнерам по бізнесу?! «Моя донька вискочила заміж, бо завагітніла від дорослого чоловіка»?!

— Вікторе, обходило б тебе менше те, що кажуть сторонні люди, а більше те, що відчуває твоя власна дитина, — суворо відрізала бабуся, розливаючи гарячий чай. — Ти її до стіни припер! Ви із затишного дому зробили в'язницю. От вони й знайшли єдиний вихід. Тепер сиди й слухай, що розумні люди кажуть.

Максим поклав на стіл підготовлені папери — довідку з жіночої консультації про взяття Софії на облік та медичний висновок.

— Ми не просимо вашого благословення, якщо ви не готові його дати, Вікторе Миколайовичу, — спокійно, але виразно сказав Максим. — Але за законом України у разі вагітності неповнолітньої суд надає їй право на шлюб. Нам потрібна ваша письмова заява про відсутність заперечень, щоб пришвидшити процес і не тягати Софію по нескінченних судових засіданнях. Вона повинна берегти себе та дитину, а не нервувати через ваші амбіції.

— Я нічого підписувати не стану! — відрізав батько, підвівшись із-за столу.

— Підпишеш, Вікторе, — раптом тихо, але впевнено сказала мати, підвівши заплакані очі. Вона подивилася на Софію, яка ніжно тримала руки на своєму вже помітному животі, й у її серці щось здригнулося. — Якщо ми влаштуємо судовий процес, про це дізнається абсолютно все місто. Газети, знайомі, пліткарі... А так... ми хоча б зможемо сказати, що це було свідоме рішення і ми підтримали молоду сім'ю. Ми збережемо бодай залишки репутації.

Віктор Миколайович закляк. Аргумент про репутацію та уникнення публічного сорому виявився для нього вирішальним. Він важко опустився на стілець, узяв ручку й, зубами затиснувши нижню губу від безсилої люті, підписав необхідні папери для РАЦСу та суду.

— Ви отримаєте свій шлюб, — зневажливо кинув він Максиму, жбурнувши ручку на стіл. — Але не розраховуйте на нашу допомогу. Жодної копійки, жодної підтримки. Для нас цей шлюб — ганьба.

Софія підвела очі й вперше за довгий час мовила без тремтіння в голосі:

— Мені не потрібні ваші гроші, тату. Мені потрібна була тільки ваша любов... Але я рада, що тепер я вільна.

Через два тижні суд ухвалив рішення про надання Софії права на достроковий шлюб. Попереду на них чекав день весілля.