Розділ 8 Момент істини.

Минуло майже чотири місяці відтоді, як Софію відвезли до села. Для міської дівчини це був важкий період, але саме тут, серед спокою та далеко від батьківського тиску, вона відчула відносну свободу. Бабуся, Ганна Петрівна, спочатку поставилася до онуки суворо, але з часом її серце розтануло. Вона бачила, як дівчина мовчки сумує, як ретельно виконує всі хатні справи й скільки болю ховає в очах. Бабуся бачила в ній не "зіпсований проєкт", як батьки, а рідну дитину, якій потрібна підтримка.

За цей час тіло Софії почало змінюватися. Живіт помітно округлився, хоча вона ретельно ховала його під широкими бабусиними светрами, об'ємними хустками та вільними сукнями. Вона щовечора потайки торкалася свого живота й чекала, знаючи, що таємне все одно стане явним.

Того фатального суботнього ранку Софія поралася на кухні. На ній був великий в'язаний кардиган, але від печі стало гаряче, і дівчина на хвилину розстебнула його, нахилившись до столу.

У цей момент без попередження відчинилися вхідні двері. На порозі з зверхніми обличчями з'явилися батьки — Віктор Миколайович та Олена Сергіївна. Вони приїхали забрати її документи й остаточно відвезти до закритої гімназії-інтернату.

— Софіє, збирай речі! — з порога гримнув батько. — Переведення оформлено, досить даремно гаяти час.

Мати зайшла до кухні, але раптом застигла. Її погляд зачепився за фігуру доньки. Софія стояла в профіль у тонкій кофтині, і її виразно круглий живіт неможливо було приховати.

З рук Олени Сергіївни з гуркотом випала сумочка. Вона зблідла, її губи затремтіли.

— Софіє... — зірваним голосом вимовила мати. — Що... що це таке?!

Віктор Миколайович закрокував до кухні й занімів. Його обличчя з сірого вмить налилося багряною люттю.

— Це що?! — закричав він так, що аж шибки забриніли. — Ти що зробила, дівчисько?! Ти вагітна?!

Софія повільно випросталася, поклала руки на живіт, захищаючи дитину, і твердо мовила:

— Так, тату. Я вагітна. У мене буде дитина від Максима.

— Ганьба! Яка ганьба! — заголосила мати, осідаючи на стілець. — Що люди скажуть?! Ти зруйнувала собі життя!

— Завтра ж їдемо до клініки! — оженіло закричав батько, зiщуливши кулаки й роблячи крок до Софії. — Я знайду лікарів, і ми це негайно припинимо!

Але в цей момент між батьком і Софією різко стала бабуся Ганна Петрівна. Вона схопила з-за печі важку дерев'яну рогача й заступила онуку власною спиною, важко дихаючи від гніву.

— Ану затямся, Вікторе! — гримнула бабуся так, що батько аж відсахнувся від несподіванки. — Тільки спробуй пальцем її торкнутися чи крикнути ще раз у моїй хаті! Своїми руками дитину вбити надумав?! Не бувати цьому!

— Мамо, ви не розумієте! Вона собі життя ламає! Їй шістнадцять! — викрикнула Олена Сергіївна.

— Це ви їй життя ламали зі своїми забаганками та золотими клітками! — вигукнула бабуся, міцніше стискаючи рогача. — Дівчина носить дитину під серцем, це живе створіння! Я не дозволю вам покалічити її — ані морально, ані фізично! Поки вона в моїй хаті, ніхто її звідси силою не витягне!

У цей момент на поріг забіг змоклий Максим, який мчав слідом за батьками. Вiн одразу став поруч із Софією та бабусею, взявши дівчину за руку.

— Термін уже занадто великий для будь-яких втручань, і це кримінальний злочин, — спокійно, але як кремінь мовив Максим. — Софія носить мою дитину. Ми подаємо заяву до суду на надання їй правоздатності та дозвіл на шлюб. Ви більше не маєте над нею влади.

Віктор Миколайович важко дихав, дивився на бабусю, яка стояла стіною за онуку, на Максима та на вагітну доньку. Всі його погрози й плани розбилися. Він зрозумів, що силою він більше нічого не зробить.