Розділ 7 Тривожне очікування

Наступного дня батьки, нічого не підозрюючи про нічну втечу, відвезли Софію до села під нагляд бабусі. Це були довгі, важкі тижні ізоляції. Бабуся, хоч і була суворою жінкою давньомодних поглядів, ставилася до онуки з більшою теплотою, ніж власні батьки. Проте Софії доводилося жити у постійній напрузі, приховуючи від усіх маленький кнопочний телефон, за допомогою якого вона щовечора зв'язувалася з Максимом.

Минув один тиждень, потім другий, третій... Для Софії та Максима цей час перетворився на вічність. Вони чекали. Кожен дзвінок супроводжувався хвилюванням: чи сталося? Чи спрацював їхній єдиний план?

Максим у місті не знаходив собі місця. Він працював понаднормово, готував квартиру до майбутнього сімейного життя, відкладав гроші й щодня молився про те, щоб усе вдалося і дівчина не залишилася сам на сам зі своїми страхами.

На початку другого місяця перебування в селі Софія почала помічати перші зміни. Зранку її переслідувала легка нудота від запаху свіжоспеченого хліба, з'явилася незвична сонливість та вдома постійно хотілося прилягти.

Одного туманного ранку, коли бабуся пішла до сусідів, Софія зачинилася у ванній кімнаті. Її пальці тремтіли, коли вона дістала тест на вагітність, який Максим передав їй через кур'єра під виглядом художніх фарб.

П'ять хвилин очікування здалися їй найдовшими у житті. І ось на білій смужці чітко й яскраво вималювалися дві рожеві лінії.

Софія прикрила рот рукою, а на її очах виступили сльози — суміш страху перед майбутньою розмовою з батьками та невимовного полегшення. Вона негайно набрала номер Максима.

— Максиме... — мовила вона, і її голос затремтів. — Дві смужки. У нас буде дитина.

У слухавці пролунав важкий видих Максима, а потім — його щасливий, розчулений голос:

— Дякую тобі, моя рідна. Тепер вони нас не розлучать. Я їду по тебе.

Тепер залишався найважчий крок — зробити так, щоб про це дізналися батьки, і витримати перший удар їхнього гніву.