Розділ 5 Стежка до розпуття

Після скандалу у вітальні дім Віктора Миколайовича перетворився на справжню фортецю з найсуворішим режимом. Того ж вечора в кімнаті Софії зачинили всі вікна на засуви, забрали навіть дверні ключі, а батько особисто перевіряв її щогодини. Будь-які прохання, сльози чи спроби заговорити розбивалися об глухий шар крижаної мовчанки матері та холодних повчань батька. Рішення було прийнято остаточно: за дві доби Софію мали відправити до віддаленого села до суворої бабусі, а звідти — одразу до закритої гімназії-інтернату в іншій області.

Для Софії це означало одне — її позбавляють не просто свободи, а самого життя. Вона годинами сиділа на підвіконні, притиснувшись лобом до холодного скла, і дивилася на темну вулицю, де під проливним дощем періодично спалахували фари поодиноких машин. Серце розривалося від туги за Максимом. Вона знала, що він десь поруч, що він не здався, але стіни батьківського дому здавалися нездоланними.

Тим часом Максим не знаходив собі місця. Після того, як його виставили за двері, він цілу ніч провів у машині неподалік від будинку Софії. Погрози її батька залучити правоохоронні органи його не лякали — найбільшим жахом для нього була думка про те, що Софію зламають, що її яскраву, талантову душу заштовхають у рамки чужих очікувань, позбавивши права на власне щастя.

Наступного дня Максиму вдалося неймовірне. Скориставшись тим коротким моментом, коли батько віз Софію до шкільної бібліотеки забирати документи, і на хвилину відволікся на телефонний дзвінок біля машини, Максим непомітно передав дівчині через її подругу записку з запискою і дешевим кнопочним телефоном, купленим напередодні.

Того ж вечора, коли дім заснув, під ковдрою спалахнув тьмяний екран. Софія з тремтячими пальцями набрала єдиний номер, збережений у пам'яті.

— Софіє? Це ти? — лунав у слухавці занепокоєний, але такий рідний і теплий голос Максима.

— Максиме... — дівчина закрила рот долонею, щоб не закричати від захлинувших її сліз. — Вони забрали мої документи зі школи. Позавтра мене вивозять. Вони зачинять мене в гімназії, де я навіть вийти не зможу. Я не знаю, що робити... Я так більше не можу...

— Слухай мене уважно, пташко, — м'яко, але рішуче мовив Максим. — Я поруч. Я не віддам тебе нікому. Ми щось вигадаємо, чуєш? Ми знайдемо вихід.

— Якого виходу?! — у її голосі бринів повний розпач. — За законом мені шістнадцять! Батьки мають повне право вирішувати за мене все! Вони можуть забрати мене куди завгодно, а тобі погрожують тюрмою! Поліція буде на їхньому боці, закони на їхньому боці... Ми безпорадні!

У слухавці запанувала важка, глибока тиша. Максим мовчав кілька довгих секунд, аналізуючи кожне слово. Він чудово розумів юридичний бік справи. Законодавство непохитне: до повноліття Софія повністю належить батькам. Ніякі суди, ніякі вмовляння не змусять Віктора Миколайовича відступити. Навіть якщо вона втече до нього, її повернуть додому з поліцією протягом доби, а проти нього відкриють кримінальну справу.

Один єдиний законний вихід, який міг дати Софії повну юридичну свободу від батьківської опіки та дозвіл на офіційне одруження у такому віці — це створення власної сім'ї через особливі обставини.

— Закони змінити ми не можемо, Софіє, — поволі, зважуючи кожну букву, сказав Максим. — Але є один спосіб. Спосіб, після якого твій батько більше не матиме над тобою жодної влади. Спосіб, який змусить державні органи та суд надати тобі повну дієздатність і дозвіл на шлюб зі мною.

— Який спосіб? — притамувавши подих, запитала Софія.

— Вагітність, — тихо, але виразно вимовив Максим. — Якщо ти будеш приємно очікувати на дитину, батьки не зможуть відправити тебе до закритої гімназії. За законом суд надасть тобі право на достроковий шлюб, і ти офіційно станеш моєю дружиною. Вони втратять статус твоїх опікунів.

Софія заклякла на ліжку. Ці слова лунали як грім серед ясного неба. Вона знала, наскільки це серйозний, дорослий і безповоротний крок. Це означало попрощатися з дитинством раз і назавжди, поставити на кін усе й прийняти величезну відповідальність.

— Максиме... але це ж... це змінить усе наше життя, — шепнула вона.

— Я знаю, моя рідна, — з глибокою ніжністю відповів він. — Я не пропоную це легкомислено. Я кохаю тебе і готовий бути тобі чоловіком, опорою та батьком для нашої дитини. Я здатен утримати нас, захистити від усього світу. Але це рішення ти повинна прийняти сама. Якщо ти готова довірити мені своє життя — ми зробимо цей крок разом. Наперекір усім правила і заборонам.

Софія заплющила очі. Перед нею постали два шляхи: один — покора батькам, сіре життя в закритій гімназії за чужим сценарієм та втрата Максима назавжди. Другий — невідомість, ризик, дорослішання, але поруч із чоловіком, якого вона кохає більше за життя, і з відчуттям омріяної свободи.

— Я готова, — твердо й без вагань мовила Софія, витираючи сльозу. — Я хочу бути з тобою.