Розділ 4 Відкритий конфлікт

Минув майже тиждень відтоді, як Софію зачинили вдома. Кожен день перетворився на нескінченний сірий ланцюг: школа під суворим наглядом батька, мовчазна дорога додому і кімната, яка тепер здавалася не просто золотою, а справжньою залізною кліткою.

Максим більше не міг чекати. Невідомість катувала його дужче за будь-які погрози. Дізнавшись через спільних знайомих адресу Софії, він прийняв рішення діяти як зрілий чоловік — прийти до її батьків і зустрітися з ними віч-на-віч.

Того дощового суботнього вечора в двері будинку родини Софії пролунав дзвінок. Мати дівчини, Олена Сергіївна, здивовано знизала плечима й пішла відчиняти. На порозі стояв високий, змоклий під дощем чоловік із прямим, відкритим поглядом.

— Доброго вечора. Я Максим. Мені потрібно поговорити з вами та з Віктором Миколайовичем, — спокійно, але твердо мовив він.

За кілька хвилин усі сиділи у просторій, холодній вітальні. Софію батько змусив залишитися на другому поверсі, але дівчина, притамувавши подих, стояла на сходах за колоною, чуючи кожне слово. Серце в її грудях калатало так сильно, що здавалося, от-от вирветься назовні.

— Отже, ви той самий «М», — почав Віктор Миколайович, розвалившись у кріслі й помітно зневажливо розглядаючи гостя. — І що ж тридцятирічному... перепрошую, скільки вам? Двадцять шість? Що дорослому чоловікові потрібно від моєї неповнолітньої доньки?

— Я прийшов не для того, щоб виправдовуватися чи ховатися, — відповів Максим, дивлячись батькові прямо в очі. — Я щиро кохаю вашу доньку. І я поважаю вас як її батьків. Я розумію вашу тривогу і ваш занепокоєний стан, але благаю вас — не карайте Софію. Вона не зробила нічого поганого.

— Кохаєте? — Олена Сергіївна нервово сплеснула руками, на її обличчі з'явилася гримаса обурення. — Ви чуєте, що ви кажете, чоловіче?! Їй шістнадцять років! Вона дитина! У неї попереду школа, випускні іспити, вступ до академії, кар’єра! Яке кохання?!

— Вона не просто дитина, Олено Сергіївно, — м'яко, але впевнено заперечив Максим. — Вона — глибока, надзвичайно талановита та чутлива особистість. Вона живе під постійним тиском, де ніхто не запитує, чого хоче вона сама. Я не збираюся ламати її життя чи заважати її навчанню. Я хочу бути поруч, підтримувати її та захищати.

— Захищати?! Від кого?! Від власних батьків?! — Віктор Миколайович різко підхопився з крісла, його обличчя налилося багрянцем, а кулаки стислися. — Та як ти смієш приходити в мій дім і вчити мене, як виховувати доньку?! Ти для неї ніхто! Нуль! Звичайний пройдисвіт, який закрутив голову дурненькій дівчинці!

— Я не пройдисвіт, — спокійно сказав Максим, хоча на його скронях виступили жили від внутрішньої напруги. — Я працюю архітектором, маю власний дохід, свою квартиру. Я здатен забезпечити Софію й дати ей щасливе майбутнє. Я готов почекати стільки, скільки потрібно — поки вона закінчить школу, пока не стане повнолітньою. Але дозвольте нам хоча б спілкуватися. Не позбавляйте її волі.

— Годі! — перебив його батько, вказуючи пальцем на двері. — Розмова закінчена. Якщо ти ще бодай раз наблизишся до моєї доньки, якщо я побачу тебе біля її школи чи на нашій вулиці — я задію всі свої зв'язки. Повір мені, ти не лише втратиш роботу, а й матимеш справу з правоохоронними органами! Забирайся геть з мого дому!

— Вікторе Миколайовичу, послухайте... — спробував знову Максим.

— Забирайся! — викрикнув батько, підступаючи крок уперед.

У цей момент Софія не витримала. Вона збігла зі сходів і сльозами на очах вибігла у вітальню, ставши між батьком і Максимом.

— Тату, зупинись! Будь ласка! — закричала вона, її голос тремтів від розпачу. — Не проганяй його! Я кохаю його! Я не хочу вашого юридичного університету, не хочу ваших планів! Я хочу жити власним життям!

— Мовчи, дурна! — гримнув батько, схопивши її за плече та відтягуючи назад. — Ти ще дякуватимеш нам із матір'ю, що ми врятували тебе від цієї ганьби! Негайно йди у свою кімнату!

Олена Сергіївна підхопила Софію під руку, намагаючись відвести її геть.

Максим подивився на Софію. В його очах була така біль і ніжність, що дівчина на мить перестала дихати.

— Я не покину тебе, Софіє, — тихо, але так, щоб вона почула, промовив Максим. — Пам'ятай це. Що б вони не робили.

— Забирайся! — знову викрикнув Віктор Миколайович і з силою зачинив двері за Максимом.

У будинку запанувала жахлива, розпечена тиша. Батько повернувся до Софії, його погляд був холодним, наче крига.

— Все, досить, — відрізав він. — З мене годі цих сцен. Завтра ж я купую тобі квитки. Ти їдеш до баби в село на перевиховання, а з нового семестру ми переводимо тебе до закритої гімназії в інше місто. Там з тебе швидко виб'ють цю дурість.

Софія дивилася на батьків і розуміла: її життя руйнується прямо зараз, і ніякі благання чи сльози більше не допоможуть. Потрібно було щось змінити. Нарешті й безповоротно.