Розділ 3 Зламаний телефон

Осінній холод ставав дедалі відчутнішим, а разом із ним згущалися хмари й над будинком Софії. Зміни в поведінці доньки не могли тривалий час залишатися непоміченими для батьків, чий контроль був доведений до абсолюту.

Все розпочалося з дрібниць. Софія стала неуважною під час сімейних вечерь. Вона могла годинами дивитися у вікно, занурена у власні думки, а на обличчі з'являлася ледь помітна посмішка, коли вона згадувала слова Максима. Мати, Олена Сергіївна, помітила це першою. Її уважне, спостережливе око фіксувало кожну деталь: прискорений пульс доньки, коли вона перевіряла телефон, загадкові відлуння щастя в очах та запізнення з художньої студії всього на п'ятнадцять хвилин.

Того фатального вівторка Софія забула свій телефон на кухонному столі, коли пішла до ванної кімнати. Саме в цей момент на екрані спалахнуло нове повідомлення. Олена Сергіївна підійшла, взяла смартфон і прочитала короткий текст:

«Дякую за сьогоднішній вечір. Бережи себе. М.»

Коли Софія вийшла до коридору, на неї чекала важка, гнітюча тиша. У вітальні за великим дубовим столом сидів батько, а мати стояла поруч із її телефоном у руках. Обличчя батька було сірим від люті.

— Хто такий «М»? — карбуючи кожне слово, запитав Віктор Миколайович. Його голос лунав мов судовий вирок.

Софія заклякла на місці. Вся кров відпливла від її обличчя, а серце забилося десь у горлі, перекриваючи подих.

— Це... це просто знайомий зі студії, — спробувала збрехати дівчина, але її trembling голос видав її з потрохами.

— Не смій брехати в цьому домі! — гримнув батько, підвівшись із-за столу. — Ти думаєш, ми не бачимо, що з тобою коїться останніми тижнями? Ти забула про навчання! Ти витаєш у хмарах!

Того ж вечора в Софії відібрали телефон, заблокували доступ до інтернету та заборонили виходити з дому будь куди, окрім школи. Навіть художню студію, її єдиний віддух, було миттєво викреслено з розкладу. Батько особисто привозив її зі школи та забирав після уроків. Софія опинилася у справжній ізоляції, позбавлена будь-якого зв'язку з Максимом.

Лежачи у своїй кімнаті в повній темряві, вона ковтала сльози в подушку, у той час як Максим годинами ходив під її вікнами, дивився на тьмяне світло на другому поверсі й розривався від невідомості та безпорадності, розуміючи, що катастрофа вже сталася.